Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк - Бруно Шульц
Донька з ангельською терпеливістю приймає свавілля, з яким стара жінка керує домом, як вона в ньому розпоряджається, продаючи за безцінь під час її відсутності цінні картини і меблі, які їй не подобаються, роздаровує біжутерію Карін.
Одного разу в напливі старечого гумору вона навіть радить доньці, щоби та написала заповіт на випадок своєї можливої передчасної смерті, широко висвітлюючи на тему, як вона розпорядиться її майном.
Ця сторічна жінка, наче підліток, ще не втратила інтерес до життя. Часто складається враження, що це вона є неслухняною донечкою Карін або її молодшою, дикункою-сестричкою. Перетнувши певну вікову межу, вона відчуває себе ніби на іншому боці смерті — нової, ілюзорної молодості й витривалості. Це приводить до її нерозважливої поведінки, до необачних спортивних подвигів, що мають жалюгідний вислід.
Через першоплановий образ наївної, розбухлої у старечій вітальності особи проступає глибший психологічний шар, де ці симптоми змінюють своє зафарбування. Авторка показує дивну двозначність цього старечого оптимізму, змушуючи здогадуватися про його жалюгідний зворотний бік. Ця підсилена передсмертна вітальність є продуктом компенсації, відчайдушною обороною престижу життя перед натиском розпаду. Врешті з-поміж тисячі реалістично зображених рис вимальовується центральний життєвий міт цієї біографії. Таким особистим мітом старої жінки є ідея союзу зі щастям, приватного пакту з долею, безпечного перебування під Божою протекцією. Коли цей міт зазнає поразки через смерть на чужині коханої і красивої доньки Гар’єти, — стара жінка латає його, як може, підсунутою довкіллям фікцією красивої і легкої смерті її дитини. Це втішає її. В душі шанованої старої жінки щаслива, добра смерть давно вже посіла місце якоїсь вимріяної мети чи доповнення до життя. Вона мріє про те, аби після смерті мати при собі всіх своїх дітей — в могилі. Ця особливість старості, це своєрідне перенесення материнства до могили є точним і глибоким, але водночас божевільним. Зрештою ця остання фортеця міту зазнає краху: на підставі певних непрямих доказів Нельсина відкриває страшну істину, що Гар’єта померла жахливою і трагічною смертю після кількох спроб самогубства. Це зруйнувало підвалини її міту і зламало її.
У результаті авторка змалювала дуже сміливий портрет, не прикрашений і не підфарбований помадою. Вона нічого не виправдовує й нічого не пояснює — нічого не вибілює. Її любов настільки широка й містка, що вона може охопити й витримати всі звивини, манівці й перешкоди тієї зворушливої вітальної сили, тієї героїчної волі до існування всупереч усьому, може їх з глибокою симпатією супроводжувати навіть там, де вони стають двозначними й сумнівними. Та позірна відсутність пошанівку є якраз глибоким пошанівком, пошанівком у широкому й ліберальному розумінні, виправданням комплексу матері і піднесенням його до рівня справжнього гуманізму.
Повертаючись до зіставлення з «Чужоземкою», треба визнати, що польська авторка поставила перед собою амбітніше завдання, з глибшої й універсальнішої сфери. Окрім того, Кунцевичевій вдалося динамізувати свій портрет матері, драматизувати свій діагноз, привести в дію свої міркування й душезнавчі розгадки за допомогою особливого способу побудови акції повісті. В такий спосіб вона надала своєму образові третій вимір, яким є розвиток, історія й вирішення комплексу героїні. Щоби зробити це, вона мусила переосмислити все минуле, ввести в розріз портрету всю біографію. У північної авторки відчувається відсутність цього третього виміру, плетиво її повісті розпросторюється пласко, розростається на одній незавершеній площині теперішнього. Тут немає централізованої нарації, немає артикулювання за допомогою розповідної акції. Бракує тут течії, або повітря, яке полегшує сприйняття твору — так, що подекуди загрожує застій посеред монотонності нескінченного монологу. Певною мірою це випливає з різних ступенів інтелектуальної агресивності обох авторок. Кунцевичева агресивніша стосовно читача, більше нав’язує йому, керує ним, заглушує, шокує глибиною й нашаруванням своїх діагнозів. Данська авторка посідає стосовно нас ніби оборонну позицію, не нападає, хоча й розраховує на нашу агресивність, на взаємодію почуття й інтелекту читача. Сама вона утримується від будь-якої інтерпретації, постачає ніби сирий матеріал, зібраний у процесі психоаналітичного прослуховування, постачає його з усіма суперечностями й нерозплутаними антиноміями — з довірою, що в сприйнятті читача цей матеріал інтегрується й виллється у повний характерологічний синтез. Збираючи в такий спосіб сотні симптомів і реакцій, вона індуктивним методом досягає того враження нескінченної перспективи людської душі, яку Кунцевичева завойовує, зводячи перед читачем сміливу конструкцію своєї психоаналітичної надбудови. «Чужоземка» глибше проникає, пориває і зворушує, вона багатша на ліричні й драматичні моменти. У Карін Міхаеліс немає тих злетів і вершин, її почуття розміщені ніби середньочастотно — в рівномірній атмосфері симпатій, чуйного зворушення, яким пронизана вся книга. «Чужоземка» — це твір з більшою інтелектуальною енергією, з більшим духовним внеском і вищою ставкою почуття; словом, це твір з більшим жанровим навантаженням. А все-таки у книзі данської авторки — набагато простішій, убогішій і менш вишуканій, — є щось таке, що говорить про її вищість щодо ніби класу чи виду культури, морального клімату чи атмосфери людського співіснування. Якраз те, що данська авторка не потребує вишуканості, що аналогічні проблеми і справи вирішуються тут простіше й натуральніше, непатетично і зрозуміло, — є ненавмисною, отриманою в посаг вищістю щасливішого, здоровішого, безпроблемного розумового рівня спільноти, з якої виросла К. Міхаеліс.
Першодрук:
„Pion” 1937, nr 35 [черговий текст, що стосується «Чужоземки» Марії Кунцевич і одночасно є рецензією на книгу данської письменниці, авторки психологічно-побутових повістей про життя жінок, Карін Міхаеліс (1872—1950), за назвою «Серце моєї матері», перекладену з данської Зоф’єю Юлінською і виданою накладом „Nowego Wydawnictwa” (Варшава, 1937)].
Перевидання:
Bruno Schulz, Proza, s. 354—358.
Мандрівки скептика
Мандри скептика смітниками культури. Куди лишень око сягає — всюди руїни й відходи. Мандрівник застав уже все в руїнах, вздовж і впоперек переоране плугом невтомної людської думки. Мандрівник обережно ставить свій подорожній ціпок, зупиняється,
