Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк - Бруно Шульц

У процесі оповіді ми не здогадуємося про піднесення досить банального сюжету до ледь не мітологічних масштабів. Ми радше очікуємо на happy end, але тут роман готує нам несподіванку. Реґіна занурюється в божевільну гарячку пошуків. Унаслідок оголошення, розміщеного в газеті, вона отримує багато оманливих слідів. Вона стає жертвою різноманітних шарлатанів і здирників, розтрачує маєток. Вічно в подорожі, в гонитві за своєю ілюзією, вічно в поїзді, в поспіху між черговими розчаруваннями, вже напівпритомна, вже на межі божевілля, як Деметра або Ісіда, котрі шукають свою втрачену дитину, вона врешті зрозуміє марність своєї гонитви — принаймні, за людськими мірками й розрахунками. Але мати не може здатися. Ми бачимо її, коли вона знову їде, невідомо вкотре, безнадійними манівцями своєї манії.

* * *

Юлія ван Асвельд, відома письменниця, вже двадцять років живе у відносно щасливому шлюбі з паном ван Асвельдом. Чоловік обожнює її, але, поглинутий справами бізнесу і мало романтичний за своєю природою, він дещо занедбує її живе почуття. В літературній роботі Юлія знаходить достатню рекомпенсацію за відмову від перебільшених сподівань свого серця, але в сучасному психоаналітичному санаторії професора Шлеґеля, куди вона подається з метою зміцнення своїх нервів, повсюдна, заздалегідь подиктована і схвалена лікарським авторитетом розхитаність звичаїв заволодіває й цією розсудливою жінкою, коли на її шляху з’являється красивий гультяй Петер Бреґман, перед яким не встоїть жодна справжня жінка. Юлія переживає другу весну молодості й, ощасливлена, відмовляється від своїх конвульсивних чеснот інтелектуалістки.

Отой Петер Бреґман — дуже навіть добре відтворений тип донжуана — це постать, що виправдовує написання цієї книги, яка лише подекуди не збігається з конвенціями типового роману. Маючи деякий поетичний талант, розбещений жінками, Петер уважає себе жертвою долі і шлюбу з красивою, розсудливою, жертовною Фрьодель, до якої він із розкаянням повертається після кожної любовної пригоди. Авторка показує героїзм постійно зраджуваної жінки, котра терпляче очікує на рятівну паузу між його черговими любовними пригодами.

Петер не є холодним, корисливим спокусником. Навпаки, він щоразу по-справжньому вплутується у своє нове кохання і щоразу по-справжньому страждає, коли кохання закінчується. Нещасна Фрьодель уже давно вивчила механізм цих стереотипних випадків, тоді як Юлія, зачарована й щаслива, мріє поєднатися з ним назавжди. Ця досвідчена письменниця, переконана, що знає людське життя і людську душу, на практиці робить дурницю за дурницею, дозволяючи себе, наче малу дівчинку, втягнути в романтичну гру в incognito, що дозволяє їй побачити в коханцеві знедоленого казкового принца. Вона повертається додому, аби розпочати процес розлучення, і в пошуках окремого помешкання натрапляє на Фрьодель, котра, покинута своїм чоловіком, мусить винаймати частину будинку, аби мати змогу утримувати дітей. Спочатку Юлія не підозрює, до кого вона потрапила, але її аристократична стриманість поволі поступається щоразу більшій симпатії до цієї відважної жінки, котра так героїчно бореться з усіма перешкодами і котру так скривдив її чоловік. Урешті різні деталі підказують їй, що чоловік Фрьодель і її коханий принц Інкоґніто — це одна й та сама особа. В результаті Петер повертається до Фрьодель, а Юлія — до свого чоловіка.

* * *

Книга сфабрикована холодно, без таланту, без передбачення наслідків власних припущень. Навіть дивно, що такого типу романи читаються, приймаються без спротиву, у добрій вірі схвалюються пересічним читачем. Яким невибагливим і примітивним мусить бути людський розум, щоб не бачити обурливого фальшу, серйозно сприймати ті фігури з пап’є-маше, ту психологію — вже не паперову, а солом’яну й конопляну, поклаптиковану з відходів третьосортної літератури. Найвірогідніше, письменникові не вистачає матеріалу для наповнення ситуацій конкретним м’якушем, не вистачає найістотнішої риси письменника — здатності до оживлення пустої схеми, — тож він наповнює своїх героїв казначим, вигаданими інстинктами й жестами, що мають імітувати реакції живої людини, а насправді дратують фальшем і невідповідністю, вибивають з рівноваги, викликають сміх і поблажливість.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1937, nr 2 [аналіз трьох романів: норвезького автора побутової, релігійно забарвленої прози, Йогана Бойєра (1872—1959) за назвою «Заслання», перекладеного Кароліною Бейлін, виданого офіциною „Płomień” (Варшава, 1936); голландської письменниці, авторки романів про емансипацію жінки, Йо (Йоганни) ван Аммерс-Кюллер (1884—1966) за назвою «Принц Інкоґніто», перекладеного Марцелем Тарновським („Płomień”, Варшава, 1936); німецького романіста, новеліста і драматурга, Еріха Ебермайєра (1900—1970) за назвою «Справа Класена», перекладеного Болеславом Яцеком Фрюлінґом („Płomień”, Варшава, 1936)].

Перевидання:

Bruno Schulz, Proza, s. 405—408.

Роман Йо ван Аммерс-Кюллер

Пані Йо ван Аммерс-Кюллер характеризує дивовижна відвага фразування. Вже у попередніх романах вона нерідко спантеличувала своїм молодечим запалом стосовно найнеперевершеніших ідейних фальсифікаторів. Це було б, може, зворушливим і перспективним, якби не викликало нетерплячої пристрасті. Ми з подивом запитуємо, де зумів зберегтися той скарб невинного невігластва й незайманої віри в ідеали, яким дивом вціліло те мислення після вторгнення сучасної ідеї й критики, вплив якої відчувається сьогодні ще зі шкільної лави. Патос заштампованих фраз, виголошування звичних гасел, здається, захоплює пані Аммерс-Кюллер, паралізує її критицизм. Вона не підозрювала, що це могли бути давно випорожнені мішки, зміст яких, неодноразово перетворений, перейшов до інших заголовків і девізів у вічному поширенні ідей.

Попри зовнішні аксесуари сучасності, книга справляє на диво несучасне враження. Тези, які пропонує авторка, а також безпроблемна прямолінійність їхнього розв’язання належать до репертуару безповоротно застарілих ідилічних часів. Мусить, безсумнівно, існувати якийсь зв’язок між школярськи наївною, незрілою ідеологією та крамарським, затісним і філістерським духом країни, в якій книги такого типу набувають розголосу й популярності.

Героїня роману, нібито досвідчена есеїстка (безсумнівний двійник авторки), взяла під свою опіку молоду дівчину з аристократичного, але зубожілого дому, в якій відкрила непересічний акторський талант; це втягає її в ризиковану гру в геніального режисера, котрий відкриває ультрасучасний театр, що базується на чистому ідеалізмі й безкомпромісному захопленні мистецтвом. Унаслідок жоден з учасників колективу, включно з його ініціатором, не сягнув вершини ідеалів — людські інтриги і пристрасті перемагають, і весь задум перетворюється на руїну. Ми від усієї душі бажаємо дешевому ідеалізмові авторки-героїні остигнути після цього фіаско, хоча й сумніваємося, чи існує таке ґрунтовне фіаско, яке б зуміло цю закоренілу ідеалістку вилікувати від… писання чергових романів.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1937, nr 26 [аналіз чергового (див. попередній текст) твору голландської авторки Йо (Йоганни) ван Аммерс-Кюллер, перекладеного Ружою Центнершвер, виданого офіциною „Płomień” (Варшава, 1937)].

Перевидання:

Bruno Schulz 1892—1942…, s. 158.

«Отава» Жіонó

Блискуча книга. Жіонó не описує природу — він створює її еквіваленти, згущені заряди неба, рівнини, вітру, порожніх гірських схилів.