Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

— Альооо! — з готовністю визвіритися просто тут і зі­рватися на будь-кому почала Ніна Іванівна, але чоловік, який її випередив, хутко повернув уліво, а їй треба було прямо. Гаразд, падло в ондатровій шапці, ще попадешся — високий, сутулий, чорне пальто — не забути.

Вона рушила далі, намагаючись повернутися до думки, яка мала навести її на щось важливе. А, точно, косинка! Вчора вона розкладала пасьянс-косинку, а заступник з безпеки й оперативки спустив їй донос на Сатарову, яку сьогодні слід випускати, а вона його не прочитала, відклала на потім і забула! А якщо там щось важливе, а її випустять? Усіх, хто мав вийти в грудні, притримували до останнього, для порядку. Двох з активу відкрили ще першого числа, а решта хай посидить — завжди так було й не нам міняти давні правила.

Отже, по-перше, треба загальмувати оформлення звільнення, прочитати донос, затребувати справу. Якщо відчує, що щось є, тоді закривати на ізолятор, провину потім підберемо — щось заборонене в речах. Воно, скоріш за все, дурниця з тим доносом, але Сатарова їй ніколи не подобалася: вона не могла її розкусити — і не актив, і не отрицаловка, ходить десь собі попід стінкою, нахиливши голову, а ти міркуй, що в тій голові коїться, бо на тобі ж відповідальність!

Як завжди, донос надійшов з новоприбулими — щойно приходив етап, ув’язнених спочатку закривали на допити, де кололи на явку з повинною, навіть норма була — на десятеро прибулих закрити дві нові справи. На практиці це озна­чало, що колються наркоманки — здають бариг, які, своєю чергою, здали їх, ставши причиною засудження. Із задоволенням здають, аж бігом!

З крайнім етапом прийшла якась зечка, яка знає Сатарову — мабуть, рецидив — і хоче повідомити адміністрації щось важливе. Ну, щоб себе зарекомендувати як актив, зона ж червона, ось і вистрибує на випередження. От що не давало їй спокою — Куклачова прискорилася з полегшенням, ніби хтось із лєпіл їй витягнув скабку, яка цілий день стирчала в подушці пальця й заважала жити.

2

Зона ще досипала останні хвилини — лиш подекуди сяяли вікна, до шлюзу під’їхала вантажівка, і вертухаї лаштувалися перевіряти її під світлом прожектора. Пройшовши повз них і навіть не відповівши на статутні вітання, Ніна Іванівна дійшла до другого КПП, через який на зону проходили працівники.

Біля сталевих дверей, як завжди о такій порі, стирчав черговий помічник начальника колонії, сьогодні це був Куций. Старий служака знав, як і що слід робити, і відразу повів Куклачову на обхід — ані хазяїн, ані заступник з безпеки та оперативки так рано на зоні не з’являються, тож треба доповісти третій за статутом особі, як минула ніч.

— У нас все тихо, у сьомому загоні бура кипіла, вгомонили, — почав Куций, прилаштувавшись біля її правого плеча.

— Сильно кипіла? — уточнила Куклачова, прямуючи до жилої зони, відокремленої від решти блоків ще одним КПП.

— Нічого особливого, — відповів помічник, але після крихітної паузи, тож Ніна Іванівна зробила собі другу й не останню за сьогодні зарубку на пам’яті — треба дізнатися, що там уночі сталося в сьомому.

Вони підійшли до столової з чорного ходу й зайшли досередини. Серед пари носилися зечки й гучно лаялися — наближався сніданок, а тут завжди кіпіш: то вода для чаю не встигне закипіти, то щури манку поїдять. Упіймавши першу-ліпшу жінку, Куклачова спитала, що сталося.

Зечка стала струнко й доповіла, що зранку не запустився один із двохсотп’ятдесятилітрових чанів під окріп, тому обід можуть не встигнути, але зі сніданком усе буде добре. Ніна Іванівна автоматично відмітила зелену мітку в тієї на ватнику й зробила ще одну зарубку — не слід допускати до кухні схильних до самогубства. Ще отруїть тут усіх, треба дати завідувачці столової по рогах.

— Скажеш Дороніній, що я тебе наказала перевести на промзону, вільна, — відпустила вона жінку й виразно подивилася на Куцого, намагаючись з’ясувати, чи помітив він мітку та зрозумів причину небезпеки. Схоже, не помітив. Ех, а це ж один з найкращих офіцерів — усе деградує, усе рушиться.

Вони пішли по кухні, перевіряючи меню й готовність до сніданку, а вона все собі думала: раніше охорона була — чис­ті звірі, завжди напоготові. «Крок убік — втеча, стрибок на місці — провокація» — з такими не пожартуєш, старі вовки, що зналися на порядку. Лише Маслов був з тих часів, і то…

А тепер самі алконавти з мертвими очима, підсікають у душовій за сцикухами-наркоманками, у яких жодної пристойної статті — та дитину народила й у віконце кинула, ця батька зарізала. А раніше й люди сиділи цікаві: коли вона юною дівчиною прийшла сюди після навчання, на зоні можна було зустріти дружину міністра зовнішньої торгівлі СРСР — серйозна дама, між іншим. Або крадійок старої школи, які ще Крупській на вокзалі ридикюль різали. Ні, все деградує, все валиться, і кінця-краю тому не передбачається.

Висваривши для порядку завідувачку Дороніну та переві­ривши насамкінець кашу й соєвий сир до супу, вони пішли до виходу. Рація на портупеї чергового щось прошипіла, Куций нахилився й буркнув у відповідь: «Давай», і за кілька секунд заревіла сирена — ось уже й шоста, підйом.

Далі вони пішли по жилих бараках, де доглядачі піді­ймали заспаний контингент. Усього будівель було три, але для ранкового огляду вистачить й однієї, найближчої.

— Що вчора з борзими, коли зняв їх? — спитала вона, заходячи до першого гуртожитку.

— Перед відбоєм, як наказували.

— І як вони?

— Ну, та, що на васері стояла, у лікарні.

— Примерзла?

— Та нічого особливого, простудифіліс, — реготнув Куций і відразу осікся, бо зрозумів, що дозволив собі зайвого.

— Койки правимо, перевірка, — закричав він, склавши руки рупором, але Куклачова все собі вже занотувала.

— А та, що Бєлугіній ножиці підклала?

— Ой, та Карбишева давала. Волала: суки, я замерзну, вам не жити.

— Бач яка бойова!

— Ну, з нею жорсткіше: спочатку на СУУ[10] думав закрити, але потім вона сказала, що в мене шляпа відвалиться, так що на ШІЗО[11], до особливого.

Ніна Іванівна кивнула головою, погоджуючись. Вони пройшли коридором до кінця будівлі, де вже вертухаї та днювальні шикували колону в сірих ватниках. Старший рипнувся було доповідати про педикульоз через відсутність мила, але Куклачова жестом руки його перервала. Відіслала, пере­вірила стан рукомийників і вийшла на вулицю.

Пройшовши через черговий КПП, вони увійшли до промислової зони. Спочатку перевірили готовність швацьких цехів — дванадцятий загін сяяв червоними очима, але сидів і шив, намагаючись хоч трохи наздогнати місячний план. Потім зайшли до в’язального та макаронного, наостанок відвідали лісопильню та художню майстерню з розпису дерев’яних ложок, тарілок і матрьошок — скрізь був більш-менш порядок.

Якби літо, довелося б ще городи перевіряти, а так є хоч один плюс у цій клятій безкінечній зимі. Ну, якщо не рахувати Нового року. Сирена коротко ревнула — ось уже й сьома, сніданок закінчився, починався розвід на роботу.

— Так, — пригадала вона, — всіх, хто сьогодні на звільнення, поки притримати, посади їх у предвариловку.

— З речами?

— З