Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

Одного вона візьме точно, але треба двох. Їй треба двох, і тоді вже питання буде вирішено й один хороший хлопчик усміхнеться дорогою до іншого світу, де йому буде тепло, а довге волосся завжди буде чистим. Він щиро всміхатиметься, гучно сміятиметься, знайде там собі хорошу дів­чину, і нехай вони накохають багато діточок, яким не слід народжуватись у цьому, нижчому світі. А вона взимку вирушить у далеку дорогу і спробує ще пожити тут, але для себе. Хоча б спробує.

Ех, якби ж то два ножі, тоді можна було б не наближатися впритул, а метнути їх один за одним, із семи-восьми кроків вона влучить точно. Ну чому вона не взяла в Юри ще ножа? Не подумала, не подумала, не подумала!

Хоча… Аслам тримав праву руку внизу, отже, десь тут має бути зброя. Лилєкей нахилилася й почала обшукувати обидва сидіння — вона знайшла стару козячу шкарпетку з монетами, потім маленький розкладний ніж, яким важко буде вбити когось більшого за євражку. Мабуть, зброя була в нього у правій кишені куртки.

«Ех…» — вона розчаровано випросталася й побачила перед лобовим склом міліціонера, який цілився в неї з пістолета, і завмерла. Ліворуч іще один, що справа — невідомо. Аслама — немає. Отже, він вирішив зробити по-своєму…

Мама розповідала, що здавна, якщо на селище нападали чужі й справа йшла до поразки, слід було спочатку вбити всіх своїх дітей, а потім уже себе. Вона вже це згадувала, і кожного разу в серці кололо — свою дитину вона вже вбила. Відпустивши, не прослідкувавши, не відвівши. Не врятувавши.

Тож час уже зайнятися собою. Чи все ж спробувати й не здаватися так просто, як це робили покоління жінок, що жили на березі суворого моря і просто намагалися зробити щось хороше для дітей?

— Руки перед собою, вийти з машини! — закричав міліціонер і подав тому, що зліва, знак наближатися. Що ж, якщо вони наблизяться один до одного, тоді є шанс. Лилєкей схвально й обережно хитнула головою і повільно ­вилізла з машини, кинувши погляд праворуч. Там був ще один, з автоматом, стояв одним коліном на землі, кроків за двадцять. Погано, оце — погано.

— На землю, сука, на землю! — знову закричав той, що з пістолетом, вона повернулася до нього й потягнула з рукава ніж, але раптом щось вдарило її у спину. Та так сильно, що її підкинуло в повітря і перевернуло, ніж полетів кудись убік. Вона впала, вдарившись обличчям об землю. За мить її перевернули й наставили ствол. Мати одного хорошого хлопчика натужно видихнула й заплющила очі.

16

Вона не опритомніла, вона просто не хотіла їх бачити й розмовляти з ними. Вона мовчала, коли її обшукували, мовчала на допитах у лікарні, мовчала на допитах після лікарні, коли державний адвокат (свого часу вона продала йому кілька шкур наліво) намагався пояснити їй речі, які здавалися йому важливими. Вона мовчала. Вона мовчала довго.

Частина друга

1

Заступниця начальника колонії, підполковник внутрішньої служби Ніна Іванівна Чудова на прізвисько Куклачова вперше прокинулась о четвертій. Вигнала з хати молодого дубака Іштикова, бо любила спати сама, і ще урвала у ночі найсолодші хвилинки.

О пів на п’яту вона прокинулася вдруге й остаточно, за давністю років будильник був їй вже не потрібен, Штірліц би заздрив.

Поставила чайник, а вийшовши з туалету, заварила собі велику кружку розчинної кави й закурила одразу дві цигарки — нещодавно перейшла на легкий «Parla­ment», а він їй не вставляв як слід. Докурила, дивлячись у вузьке вікно, і почала збиратися на роботу.

Залишки вчорашнього муляли око, але прибирати не було сенсу — все одно сьогодні Новий рік, отже, спочатку вони святкуватимуть у штабі, а потім… Потім буде потім, і навряд вночі її турбуватимуть порожні пляшки чи повні попільниці — до них додадуться нові, першого числа відразу все й прибере. Або ще краще — дати пару руб­лів бабі Ані, нехай сусідка тут все й зачистить.

Друга кружка набиралася аромату, п’ята цигарка чекала у блюдці, а Куклачова нарешті приступила до ритуалу, який останнім часом люто ненавиділа — всілася за макіяж. Спочатку вона думала, що гучне прізвисько[9] прилипло, бо вона фактично була дресирувальницею диких кішок, але ближче до п’ятдесяти стало остаточно зрозуміло — схожа, зараза: ніс ніби все більшає і більшає, а обличчя все круглішає і круглішає.

Так, дивись, у шістдесят будеш схожою на Олега Попова. Гаразд, на шістдесят у неї свої плани, та ще й треба дожити до них — вирішила Ніна Іванівна і почала наводити марафет. Очі, які були колись великими й радісними, ховалися в глибоких провалах над щоками, але вона зробить червоні тіні, додасть рум’ян і сяятиме — сьогодні ж свято!

Але самомотивування не спрацьовувало й здавалося штуч­ним знущанням — щось не давало спокою, хоча, з огля­ду на нічні події, все мало бути навпаки. Куклачова сумно підвелася, поклала до кишені кітеля пару пачок цигарок, надибала у шафі свіжу сорочку й за кілька хвилин була на вулиці.

Холодно, зараза, забула подивитися на термометр, але мінус п’ятнадцять є точно, може, й більше. Селище теж уже прокинулося — дві зони плюс колонія-поселення, у кожному вікні по дубаку, у кожній хвіртці по дулу, всі збираються на зміну, аби о пів на шосту бути на місці. Зіщулившись у своєму форменому кожусі, вона хутко бігла на роботу, намагаючись зрозуміти: що ж її сьогодні так муляє зранку?

Похмілля? Ні, вчора недобрала, якраз вчасно зупинилася з червоним, таке рідко, але буває. Сержантик Іштиков? Взагалі не варіант. Щось на роботі сталося, забулося за п’янкою, а тепер гризе зсередини? Ну так розберися в собі, на те ти й заступниця з виховної роботи!

Тож що це могло бути? Сьогодні Новий рік і всіх доведеться допустити на помивку, навіть дванадцятий загін, який остаточно запоров грудневий план, за що мав працювати досі, не лягаючи з учора, — відшивати форму для залізничників до останнього куранта. Якраз вона ввечері ­повідомила їм цю прикру новину, прийшовши до другого швацького цеху. Ну, понили, ну, заплакав хтось. Ні, не це.

У помивці перед святами є свої ризики — хтось когось обов’язково поріже, не в душовій, так у прожарочній камері. Скільки таких випадків було за всі роки, ніби у зечок свій генеральний план на рік і вони теж намагаються встигнути виконати його до промови президента. Тут або на всіх не вистачить гарячої води й буде кіпіш до неба, або води вистачить, та станеться щось інше. Однак кіпіш на Новий рік буде що так, що так.

Ще вчора довелося двох молодих поставити на вітер у самих футболках і шкарпетках, але вони самі були винні — вирішили підкласти активістці ножиці під подушку й стукнути, але спалилися. Кажу ж — самі винні, особливо та, гонорова, що кричала їй прокльони. А сама? А сама переши­ла собі костюма та ще й косинку зав’язала не так, як треба!

Стоп! Куклачова так