Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

Ось так і сталося, що Лилєкей з Юрою зустрічалися тільки в місті, кілька разів за сезон, коли вона здавала хутра. Родина знала про це — мама тихенько собі буркотіла, а Омрин і досі вважав, що це зайве, але деяких речей дітям ніколи не зрозуміти.

Юра дуже рідко з’являвся в селищі, і тепер, коли він раптом опинився на похороні, Лилєкей дуже здивувалася. Повернувшись до намету, поївши й удосталь накурившись, вона зібралася було вийти на дорогу й почекати Юру там, але потім зрозуміла, що це зайве, її обов’язково побачить хтось інший, а за нинішнього стану речей це небезпечно.

Тому вона вирішила лягти спати, а зранку вже йти до міс­та й спробувати знайти Юру десь біля його барака. Закутавшись у кухлянку, вона не вперше подумала про те, що краще б усе це сталося взимку — у темряві вона б швидко розв’язала всі питання й зникла б на тому березі…

Прокинувшись, вона довго міркувала з люлькою, а потім попрямувала до місця, де було закопано половину їхньо­го золотого піску. Візьме з собою, попросить Юру помі­няти його на гроші та віддати мамі — це буде простіше й надійніше, якщо щось піде не так. Вона знайшла банку, висипала її вміст у мішок і пішла зворотним шляхом, старанно оминаючи місця, у яких її могли б побачити з дороги.

У місті було тихо — коротке літо добігало кінця й усі, хто міг, займалися сезонними справами. У тому провулку, де до неї причепилися бічі, цього разу анікого не було. Натягнувши комір кухлянки на голову, вона повільно йшла вулицею, виглядаючи людей. Мабуть, про її справу тут чули, чужі сюди потрапляли рідко.

На Лилєкей ніхто не звертав уваги, і вона спокійно дійшла до дитячого садочка, що межував з лінією старих бараків, в одному з яких і жив Юра. Зайшла на територію, пропустила юрбу діточок, усміхнулася виховательці (серце хрумнуло, але вона втримала усмішку на обличчі) і попростувала далі, мов і не вона.

Спочатку треба було пересвідчитися, що на неї ніхто не чекає — сидячи в глибині порожнього павільйону, вона оглядала двір напроти. На лавці біля єдиних дверей барака сиділо й курило двоє чоловіків. Ну, сидять собі й сидять — нічого незвичного, але час минав, а вони все нікуди не поділися. А це дивно — якби в них була пляшка, це ще можна було б зрозуміти, але вони все сиділи й сиділи. І ті, хто виходив або заходив до барака, з цими двома не віталися. Виходить, чужі.

Лилєкей звикла довіряти власним інстинктам, окрім них нічого й не було. Небезпеки від цих двох вона не відчувала, але й ризикувати не хотілося. Тому вони так і сиділи, кожен на своєму місці, тільки вони мали змогу курити, а вона боялася привернути увагу вогником чи димом.

Юра з’явився вже під вечір, коли на вулиці лягли легкі сутінки, а всіх дітей забрали з садочка. Він зайшов у двері, ті двоє не дивилися на нього, а він — на них, але Лилєкей усе ще не наважувалася ризикнути. І знов не щастило: ­вікно Юриної кімнати виходило у двір — воно якраз і містилося на другому поверсі, прямо над лавочкою. Якби воно було з торця чи з вулиці, можна було б залізти, дочекавшись, поки сусіди позасинають, але…

Вона знов чекала, як на полюванні, — так треба, не поспішай, і здобич розслабиться. Не поспішай… Вже й п’яні порозходилися по домівках, і музика скрізь замовкла, а вона все сиділа, навіть не змінивши пози. І тоді двоє нарешті встали й пішли на вулицю. Лилєкей все одно чекала й дочекалася: за кілька хвилин за рогом показалася голова — один з них перевіряв, чи не вийшов хтось, побачивши, що вони пішли.

А не вийшов — Лилєкей посміхнулася, бо все сталося саме так, як вона й гадала: ці двоє чекали на неї й тепер точно пішли. Вона посиділа ще з годинку і рушила до дверей, тримаючись стіни.

14

На першому поверсі була одна велика зала й спільна кухня, але Юра тут жив давно й мав окрему кімнату на другому поверсі. Більшість людей спали, біля пічки сиділи кілька чоловіків і про щось тихенько розмовляли, брязкаючи склом і залізом. Опустивши голову, Лилєкей впевнено піднялася сходами, удаючи, що вона тут живе.

Загалом у бараку мешкало не менше тридцяти людей, і всіх в обличчя не запам’ятаєш, особливо на другому, сімей­ному поверсі. На щастя, у коридорі їй ніхто не зустрівся, і вже за кілька секунд після того, як зайшла в барак, вона тихенько стукалася у двері Юриної кімнати.

Він відчинив, видихнув чи то від несподіванки, чи то від полегшення й пропустив її досередини, відразу зачинивши двері. Ну, кімната — то занадто гучно, насправді в нього тут було одне ліжко, маленька шафа з розкладайкою за нею та рукомийник під вікном. Коли вона жила тут після лікарні, розкладайка займала все вільне місце — не було куди навіть ногу встромити.

Вони всілися, Юра уважно подивився в обличчя Лилєкей й обійняв її однією рукою.

— Омрина знайшли? — спитала вона про головне, вже знаючи відповідь: ні. Де ж його там знайдеш, та й не шукав, мабуть, ніхто. Юра заперечно хитнув головою й почав пошепки розповідати все, що йому було відомо.

Отже, її шукали, а ті двоє надворі прийшли по її душу. До Юри на роботу приходив якийсь офіцер і розпитував про Лилєкей — де її слід шукати, як вона поведеться в цій ситуації та чи не може Юра її знайти або повідомити органам про місцеперебування? Йому настирно рекомендувалося відвідати селище, розпитатися в місцевих і скласти доповідь. Навіть машину дали для цього з двома озброєними міліціянтами.

Виходить, Лилєкей все правильно тоді на сопці відчула — добре, що не спробувала знайти Юру, спустившись додому. Ще він дізнався, що тих двох руських про всяк випадок тримають у сусідній з військкоматом будівлі — у прикордонників, що один з них — родич якогось начальника, але вже наступного ранку їх відправлять рейсовим літаком на Велику землю, якомога далі від небезпеки.

Оце вже погано! Дуже погано — вона сподівалася, що вони працюватимуть, як і всі, до кінця літа й вона встигне розібратися з обома. Але головне, він їх там бачив — обидва молоді, один маленький, товстий і смішний, а другий високий. Лилєкей кілька разів перепитала про прикмети — колір волосся, одяг. Ніби обидва були в зелених штормівках, у маленького темне волосся, у високого світліше, вусів немає, а зачіски звичайні, патлаті.

Юра не питав, навіщо вони їй, він усе розумів: своя кров завжди важливіша за будь-яке золото. Лилєкей підхопилася та підійшла до дверей — ранок уже за кілька годин, їй треба терміново вирушати й уже дорогою міркувати, де краще зустрітися з людьми, які не захотіли врятувати одного красивого хлопчика з довгим волоссям. Мабуть, на летовищі — так, на летовищі, там більше простору, у прикордонників завжди є люди, причому озброєні люди.

Вздовж вікна, зачепившись за відчинену кватирку, висіла Юрина форма — гімнастерка й кітель, а на підвіконні лежав кашкет. Так, дядько був значно більший за племінницю, але якщо вона прибере волосся, то здалеку здаватиметься невеличким солдатом чи молодим офіцером. І тоді зможе підібратися ближче. Вона повернулася, зняла кітель, узяла