Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк - Бруно Шульц

розкриває подальший перебіг подій. Ці маніфестації демонічної злості ще порівняно невинні, коли виливаються у формі авантюр, істеричних сцен чи товариських скандалів. Експансія цієї злості більша й загрозливіша. Вона розбиває життя чоловіка Адама; фатальною силою зависає над життям дітей. Існують миті, коли ця демонічна сила штовхає її на злочин. Ружа грається думкою про вбивство сина, про заподіяння смерті доньці. Авторка довго не тримає в секреті, що щось тут не так, що ця злість фальшива, що вона штучно живиться на невластивій території. Всі ці божевільні, відчайдушні дії насправді спрямовані в інший бік, це демонстрації не за тією адресою. Разом з авторкою входимо тепер в інший психологічний вимір, у сферу, де панує інша механіка подій, інша мотиваційна технологія. Підсвідомість. Кунцевичева мала досконалий задум використати щось на зразок техніки вільних асоціацій, ніби на психологічному сеансі. Вже на перших сторінках повісті, спочатку не акцентуючи на цьому, мовби incognito, авторка вводить головну ситуацію цього життя. Робить це начебто анекдотично, викликаючи цю напівзабуту сцену з далекого дитинства: Ружа, дика дівчинка з Таганрога, сповнена цікавістю до життя, сидить з Міхалом біля печі — і його чарівні слова: „diese, diese, о ja wunderschöne Nase”, слова, в яких криється фатум Ружі. Те, що в мові свідомості не має значення, у підсвідомості містить увесь сенс життя. Це і є текст долі Ружі, це і є той вірш, який вона буде нескінченно читати щоразу з іншою інтонацією, щоразу більше його розуміючи, поки не зрозуміє до кінця в останні години свого життя.

Усе, що пізніше життя написало на цьому тексті, — це лише палімпсест, покликаний заплутати справжній зміст. У цих словах міститься вся трагедія і все щастя Ружі. Це вони розбудили її до справжнього життя, зробили її жінкою. А коли пізніше Міхал, єдиний коханець її життя, покинув її, жіночність Ружі замкнулася й назавжди фортифікувалася у цих фатальних словах.

Психоаналізові добре відомі такі згустки відтятої й безвихідної психічної енергії, що містяться в окремих словах, в окремих вимушених думках чи діях. Виникає питання, чи практика психоаналізу може бути предметом для літературних сюжетів.

Гадаю, що для непосвяченого психоаналітичні докази не звучать переконливо. Механізм протікання підсвідомих процесів та їхня логіка відмінні від тих, з якими ми зазвичай зустрічаємося в белетристиці. Істина в повісті не є остаточним і вирішальним моментом — є ним натомість правдоподібність. Прозріння психоаналітиків, хай навіть справжні, для непризвичаєного розуму ще довго не будуть переконливими. Колись, коли наш самоаналіз настільки просякнеться методами психоаналізу, що ми навчимося ловити механізми підсвідомості на гарячому, і коли наш розум освоїться з механікою цих процесів, — тоді настане час для психоаналізу в літературі. Повість Кунцевичевої заперечує, однак, такий прогноз. Вона є своєрідним доказом того, що методи психоаналізу вже дозріли до художньої літератури. Однак підозрюю, що так відбувається завдяки певному фальшуванню підсвідомих процесів, завдяки штучному підтягуванню їх в ієрархії психічних витворів і структурному наближенню до нормальних процесів, що, зрештою, вважаю припустимим і необхідним задля досягнення зрозумілості.

Ще раз повернімося до вирішального переживання Ружі в її дитинстві. За цією подією, за цим текстом вона навчилася читати своє життя. І коли цей текст у неї відібрали, вона не хотіла прийняти жоден інший. Не хотіла прийняти жодних контрпропозицій світу. Відтоді все, що відбувається на її шляху: шлюб, діти, їхня кар’єра і щастя — все, що є змістом життя для нормальної жінки, — для неї є ніби чужим, зовнішнім, несправжнім життям. Звідси страх перед смертю, яка втрачає сенс, не ставши додатковою санкцією долі.

Життя, що потрапило в пастку комплексу, має, однак, іще один шлях до свободи. Це сублімація, мистецтво, амбіції, кар’єра. Ружа пробує втекти від свого комплексу крізь усі ці лазівки. Найтрагічнішими є її злети в музиці, адже Ружа — талановита, хоч і не до кінця освічена скрипалька. Глибоко проймає те, як Ружа бореться за вище існування, за повноту почуттів, бо ж вона, по суті, за своєю природою призначена до великого й широкого життя, до життя на висотах. Це передається у концерті для скрипки D-dur Брамса. Той момент, коли Ружа, зрозумівши всю прірву власної долі, крізь ґрати своєї в’язниці злітає до місячної ночі, марить визволенням за допомогою цієї музики, як галюцинації і справді виконуваного нею музичного твору, — належить до вершин польської прози. Так про музику ще ніхто в нас не писав. Кунцевичева знаходить абсолютно нову мову для втілення стихії музики, для цього блискучого тіла звуків, торкається тих нервових закінчень, де музика переходить у метафізику.

Життя Ружі не експансивне, воно не розвивається завдяки зовнішнім випадкам та подіям зовнішнього світу. Всупереч позірній експансивності, це життя є інтенсивним, скерованим усередину. Єдина суттєва подія в її житті — кохання Міхала — зникла в далекому тумані дитинства, стала понадчасовою, понадреальною, вічною. До цієї події, наче до недосяжної мети, постійно повертається її життя. Але чи можна воскресити те, що минуло назавжди, чи можна жити тим, що було відкликане, відсунуте назад, понівечене? Si flexere nequeo Superos, Acheronta movebo. Немає нічого неможливого для спраглої душі. Ружа так довго борсається в пастках свого нещастя, що аж втрачає сили, і її запекла пристрасть згасає. Доля Ружі, прагнучи її виснаження, робить її м’якшою, податливішою, доступнішою для компромісів.

Ружа має переживання в Кеніґсберзі. Консультується там у лікаря, і той лікар поводиться трохи дивно. Не спантеличений засадничою ворожістю Ружі, її непримиренною позицією, говорить їй добрі й теплі слова. Ружа відповідає зневагою, зверхністю, після чого не надає жодного значення цій події. А все-таки по якомусь часі, після повернення додому, Ружа ще раз повертається до цього випадку, переосмислює його. Це стається тоді, коли глибокий інстинкт її організму відчуває свій кінець. Тоді Ружа відтворює в пам’яті цей випадок, інтерпретує його тепер уже з глибини своєї туги, марячи, що коло замкнулося, що все, колись неможливе, здійснилося саме в цьому випадку. Лікар, мабуть, зовсім випадково говорив тими самими словами, що Міхал, з його вуст сплинув той самий фатальний рефрен, текст її комплексу, — і цього було достатньо, щоб реалізувати історичну ситуацію її життя. Лікар посів місце Міхала, став Міхалом. Міхал ніколи її не зрадив, Бог тоді дослухався до її молитви і вберіг його вірність. Її діти — це діти Міхала. Вся мука життя з Адамом була тривалим, зловісним сном. Ружа пробуджується з цього сну, і от вона знову — дика і сповнена туги дівчинка, й усе непрожите життя — її життя — неторкане, простирається перед нею. Ці