Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Мак-Доннел кивнув у бік Мікі, який лежав у ногах Челонера.
— Тоді він бреше, — спокійно сказав Челонер.
— Він каже, що купив пса в Жака Ле Бо.
— Тоді Ле Бо продав пса, який йому не належав.
Трохи помовчавши, Мак-Доннел зауважив:
— Взагалі-то я послав по тебе в іншій справі, Челонере. Дюран розказав мені таке, від чого в мене все аж похололо. Ти збирався завтра разом з людьми виїжджати до нового поста, в долину Оленячого озера, чи не так?
— Еге ж, уранці.
— Чи не міг би ти разом із одним із моїх індіанців та упряжкою собак дати гаку й заскочити в одне місце біля коліна річки Джексон? Ти втратиш тиждень, знаю, але наздоженеш своїх зі спорядженням, перш ніж ті дістануться Оленячого озера. Зробиш мені цим велику ласку — повік не забуду. Річ у тім… Чортівня якась там сталася.
Фактор знову глянув на Мікі.
— Чортзна-що! — видихнув він.
Челонер мовчки чекав, та завважив, як фактор ніби здригнувся всім тілом.
— Я б і сам поїхав — так було б правильно, але, ти ж знаєш, Челонере, з моїми легенями цієї зими мені краще нікуди не потикатися. А мені СЛІД було б поїхати. Таке діло, — сказав він, і його очі несподівано заблищали. — Я знав Нанет Ле Бо, коли вона була ще ОТАКОЮ. П’ятнадцять років тому. Вона росла на моїх очах, Челонере. Якби я не був тоді одружений, закохався б у неї по вуха. Ти її знаєш, друже? Ти знайомий з Нанет Ле Бо?
Челонер заперечно похитав головою.
— Справжнісінький ангел, що спустився з Небес, — проказав Мак-Доннел у руду бороду. — Вона жила з батьком за коліном річки Джексон. Він помер — однієї ночі замерз до смерті під час переправи через озеро Ред Ай. Я був певен ще тоді, що Жак Ле Бо ЗМУСИВ її за нього вийти. Може, вона не знала, що він за людина, чи їй було лячно лишатися самою? Час від часу до мене доходили чутки, але я не вірив — принаймні не в усі. Не вірив, що Ле Бо бив її й ображав, коли заманеться. Не вірив, коли розповідали, що якось він волочив її за волосся по снігу й бідолаха мало не вмерла. То були чутки, а Ле Бо жив за 70 миль звідси. Але тепер вірю. Дюран побував у хаті Ле Бо. Гадаю, він розповів правду, щоби повернути собі пса.
Фактор ще раз подивився на Мікі.
— Отож, Дюран розповів таке: Ле Бо піймав пса в капкан, приніс до хати й катував, щоб підготувати до бою. Дюранові пес так сподобався, що він умовив господаря його продати. Ле Бо демонстрував гостю вдачу пса: доводив зачиненого в клітці пса до сказу. Бідолашна Нанет втрутилася. Ле Бо відштовхнув її, а потім тягав за волосся й душив, і тоді пес накинувся на нього й загриз до смерті. Така-от історія. Дюран розповів правду, бо боявся, що я накажу пристрелити пса-вбивцю, якщо не дізнаюся, як усе було. Тому я хочу, щоб ти поїхав до Джексонівського краю, розвідав там усе і подбав про Нанет Ле Бо. Мій індіанець привезе її у Форт.
Із шотландською стійкістю Мак-Доннел стримував хвилювання. Він говорив тихо і знову чомусь затремтів. Челонер ошелешено втупився в нього поглядом і мовив:
— Ви кажете, що Мікі — оцей песик — убив людину?
— Еге ж, за словами Дюрана, убив, так само як сьогодні вовка-пса Ґрауза Паєта на «арені». Брр!
Челонер уважно розглядав Мікі, а фактор додав:
— Але собацюру Ґрауза Паєта шкода більше, ніж того негідника. Якщо чутки правдиві, Ле Бо краще бути мертвим, ніж живим. Челонере, якщо тобі не тяжко і ти не заперечуєш, поїдь до Нанет…
— Я поїду, — сказав Челонер, поплескавши Мікі по голові.
За півгодини Мак-Доннел розповів молодому чоловікові все, що знав про Нанет Ле Бо. Коли Челонер підвівся, фактор провів гостя до дверей і застеріг:
— Не втрачай пильності з Дюраном. Цей пес для нього важливіший за всі сьогоднішні виграші, а, кажуть, поставив він чимало. Він обіграв Ґрауза Паєта, але метис тепер його спільник. Я це знаю. Отож будь обережним.
Вийшовши надвір, де місяць і зорі досі яскраво світили, Челонер трохи постояв, а Мікі підстрибнув і поклав передні лапи йому на груди. Голова пса була майже на рівні плечей господаря.
— Пам’ятаєш, друже, як ти випав із човна? — лагідно запитав Челонер. — Пам’ятаєш, як ви з ведмедиком, зв’язані однією мотузкою, борюкалися й випали за борт, просто у вир? Пригадуєш таке? Боже милостивий! Я сам мало не пропав у тому вирі. Я думав, ти загинув. Не сумнівався, що ви обоє мертві. Цікаво, що стало з ведмежам?
Мікі заскавулів у відповідь і затремтів усім тілом.
— А, виявляється, ти вбив людину, — додав Челонер так, ніби досі не міг повірити. — Повезу тебе до тієї жінки. Отака справа. Повезу тебе до НЕЇ, а вона, може, буде вимагати, щоб тебе вбили…
Челонер опустив Мікі на землю й пішов у хатину. Спинившись перед порогом, Мікі загарчав. Челонер засміявся й відчинив двері. Вони зайшли досередини, і гарчання Мікі переросло в загрозливий рик. Челонер лишив у хатині запалену лампу, і в тьмяному світлі розгледів Анрі Дюрана й Ґрауза Паєта, які зачаїлися в хатині. Челонер додав світла й привітався з непроханими гостями:
— Доброго вечора! Трохи запізно для візиту, як на мене!
Флегматичне обличчя Ґрауза Паєта не виказувало жодних емоцій. У Челонера, який прискіпливо роздивлявся метиса, промайнула думка, що з такою головою й плечима той до смішного схожий на моржа. Очі Дюрана якось безвиразно палали. На його обличчі виднілася припухлість від удару Челонера. Мікі напружився і, продовжуючи стишено гарчати, заповз під канапу. Дюран тицьнув на пса й сказав:
— Ми прийшли по собаку.
— Ти не можеш його забрати, Дюране, — відповів Челонер, намагаючись зберігати спокій, хоча поза спиною пройшов холодок. Промовляючи ці слова, Челонер ламав голову, чому Ґрауз Паєт прийшов разом із Дюраном. Непрохані гості були здоровилами, та ще й бездушними нелюдами. Челонер інстинктивно став за маленьким столиком, який відділяв його від зловісної парочки.
— Я
