Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Увечері другого дня приїхав Челонер. Нанет тоді саме розпустила волосся. Побачивши її такою — із довгими косами, які переливалися у світлі лампи, — Челонер відчув, що земля тікає йому з-під ніг і що ці всі роки він жив лише заради цієї миті.
Роздiл 23
Коли в хатину Нанет Ле Бо зайшов Челонер, уже ніщо не потьмарювало світу Мікі. Пес не намагався розібратися в дивовижі й не замислювався про майбутнє. Він жив лише теперішнім — безхмарними днями, коли всі ті, кого він любив, були поруч. Він плекав усі спогади, зокрема й про ведмедика Ніїву — друга, брата і бойового товариша. Повсякчас подумки повертався до холодної, засипаної снігом печери у верхів’ї гірського кряжа, де Ніїва поховав себе і провалився у тривалий загадковий сон, подібний до смерті. Одначе Мікі зосередився на теперішньому. Минали години й дні, а Челонер нікуди не їхав. Нанет не поїхала у Форт з індіанцем. Посланець повернувся з запискою для Мак-Доннела, у якій Челонер повідомляв, що дитина має слабкі легені, тому її не можна везти до факторії під час суворих морозів, треба чекати потепління. Челонер просив, щоб індіанця прислали ще раз із необхідними припасами.
Попри лютий холод, що постав із початку нового року, Челонер поставив намет на узліссі за сотню ярдів від хатини. Мікі жив на два доми: між хатиною й наметом. Для нього це був період безмежної втіхи. А для Челонера…
Мікі зауважив переміни, хоч не міг до кінця зрозуміти. За тиждень, а надто за два, очі Нанет по-новому заблищали, у солодкому голосі з’явилися нові нотки, а у вечірніх молитвах — вдячність за нове, неочікуване щастя.
Одного дня Мікі, лежачи біля дитячої колиски, побачив Нанет в обіймах господаря. Здавалося, у її очах спалахнули зорі. Челонер щось говорив, а вона дивилася на нього й уважно слухала ті слова. Тієї миті Нанет була схожа на ангела. Мікі збентежився. Та ще більше збило його з пантелику те, що сталося в наступні кілька хвилин: Челонер підійшов до колиски, узяв маля на руки й пригорнув, а жінка дивилася на них зачудовано і раптом закрила лице руками й заплакала. Мікі тихо загарчав, але Челонер притягнув Нанет до себе, а вона обійняла його і дівчинку. Чому плакала Нанет, Мікі було невтямки, проте він зрозумів, що гарчати й кидатися на допомогу не треба. Пес відчув нові настрої й радість, яка оселилася в хатині, голосно глитнув і втупився очима в господарів. Нанет присіла біля пса й обхопила його руками — так само, як щойно Челонера. Господар витанцьовував, як хлопчисько, і повсякчас сюсюкав до дитинки, яку не випускав з рук. Потім теж опустився на підлогу біля Мікі й вигукнув:
— Як чудово, Мікі! Уявляєш, Я МАЮ РОДИНУ!
Мікі спробував зрозуміти.
Після вечері Мікі побачив, як Челонер розплітає й розчісує прекрасне волосся Нанет. Вони сміялися, як двоє безтурботних дітлахів. Мікі знову спробував зрозуміти.
Коли Челонер мав іти до намету на узліссі, він пригорнув Нанет до себе, поцілував і погладив блискучу голівку, а Нанет обхопила його обличчя долонями, усміхнулася, і з її очей мало не полилися щасливі сльози.
Тоді Мікі нарешті ЗРОЗУМІВ: у хату завітало щастя.
Тепер, коли у світі Мікі все владналося, він знову призвичаївся полювати. Вистежування здобичі наново викликало запал, і його мисливська стежка дедалі віддалялася від хатини. Він повернувся до колишніх капканів Ле Бо, які більше не спрацьовували. Мікі забув про обережність. Він погладшав, і його ніс не вловлював небезпеки в кожному подуві вітру. Минав третій тиждень відтоді, як Челонер прийшов до Нанет Ле Бо. Того дня нарешті відступив холод — повіяло теплом. Блукаючи, Мікі натрапив на пастку на болоті за десять миль від видолинку. Ле Бо розставив її для рисі й поклав шмат туші карібу для приманки, що лишилася неторканою й замерзла на камінь. Мікі зачудовано обнюхав м’ясо. Він тепер нічого не боявся. З його теперішнього світу зникли загрози. Він спробував відкусити шматочок, потягнув м’ясо на себе і… на спину йому впала колода. Ще трохи, і вона зламала б псові хребет. Протягом цілої доби Мікі безпорадно лежав, не в змозі зрушити з місця. Упродовж довгих годин шаленими зусиллями намагався видряпатися з-під колоди. Потепління принесло невеличкий снігопад, і всі сліди й стежки вкрилися білою ковдрою. Нарешті Мікі вивільнився й поповз, лишаючи на снігу широкий слід, як видра в намулі. Задніми лапами він поворухнути не міг. Хребет не було зламано, але удар важкої колоди тимчасово паралізував Мікі.
Пес повз у напрямку хатини, однак кожний рух завдавав нестерпного болю. Просувався він так повільно, що за годину подолав не більше чверті милі. До сутінок Мікі відповз від пастки менше ніж на дві милі. Він влаштував собі нічліг у сховку в кущах, де пролежав до світанку. Наступного дня він нікуди не поповз. За ним настав четвертий день, відтоді як Мікі подався на невдале полювання, і тоді біль у спині нарешті почав відступати. Одначе пес міг проповзти засніженим шляхом усього кілька ярдів, а потім мусив спинятися й перепочивати. Укотре в житті Мікі прийшла допомога від доброго лісового духа: по обіді Мікі знайшов недоїдки туші якоїсь тварини, впольованої вовками. М’ясо було заморожене, проте голодний пес накинувся на рятівну поживу. Потім знайшов укриття під вітроломом і пролежав там протягом десяти днів — на межі життя і смерті. Якби не знайдена туша, Мікі помер би. Він змушував себе виповзати з-під вітролому щодня або хоча б через день, щоб підкріплятися м’ясом і не вмерти з голоду.
