Міфи України - Автор невідомий
Щодо первісного походження бліх (звичайна — Fulex irritans) у Харківському повіті записано таку «побрехеньку». Жила собі дуже старезна баба, така старезна, що вже нічого майже не могла робити, а все більше сиділа. А відомо, що сидіти без усякого діла — так нудно! Ось вона якось і молиться: «Гошподи! Хоч би Ти мені хоч манешеньку яку втіху пошлав!» Бог і вкинув їй у пазуху клубок бліх. Як почали вони її кусати та стрибати! А стара знай своє весь час каже: «Гошподи! Яке втішне! І куша, і штриба, і плига!» Відтоді й повелись блохи на світі.
У Старобільському повіті кажуть, ніби блохи плодяться тому, що розливають воду по хаті, коли вмиваються на Різдво і на Великдень. Є, між іншим,'повір’я, що того літа, коли буває багато бліх, буде великий урожай гречки. Не слід бити бліх на Різдво, інакше вони будуть дуже кусати влітку.
Сарана (перелітна — Pachytylus migratorius; південноафриканська — Gryllus devastator) вважається Божою карою, причому на крилах у неї є напис, щоразу новий, про те, за які саме гріхи людські цього разу послано Господом сарану. Як кара Божа, сарана жодними засобами не може бути винищена; навпаки, чим більше вбивати її і гнати, тим більше завдасть вона шкоди. А звільнитися від сарани можна тільки молитвою (Старобільський повіт).
Про комарів (звичайний — Culex pipiens) у Сумському повіті записано таку космогонічну оповідь. Прикро стало комарам, що тільки-но вкусить комар людину, так та враз візьме й розітре його, — і комара як не бувало на світі. Ось вони якось пішли до Бога та й кажуть: «За віщо Ти, Господи, образив нас? Тільки-но комар вкусить людину, людина враз розчавить його, — і комара як не бувало на світі! Зроби, Господи, так, щоб людина не могла розтерти наших кісток, а щоб вони валялися по світу, й чумаки відбивали б
об них осі!» — «А хто ви такі?» — питає Бог. — «Ми — півчі святого Петра». — «Ну, то приходьте на Різдво і проспівайте Мені». — «Е ні, Господи! Коли прийде Спас (свято Преображення Господнього, 6 серпня. — за старим стилем. — Ред.), половини не стане нас!» — «Так нехай же все й залишиться, як є», — відказав на це Господь.
Починаючи з травня, на Україні з’являються великі мухи — ґедзі (різновиди роду ТаЬапш, ТаЬапш Ьоуіпив, ТаЬапш гивйсив, ТаЬапив зозйііаіів та ін.), яких народ називає оводами, дроком. Дрок безумовно є лихом рогатої худоби. Найбільша кількість дрока буває звичайно під час Петрового посту, і тоді переслідувана ними рогата худоба зі страшним ревінням скаче полями, городами, і нема рішуче ніякої змоги хоч якось впоратися з нею, коли вона дрочиться. Між тим — говорить легенда, — раніше ж нічого такого не було, ніхто не знав ніякої дроковиці. Та ось одного разу Господь схотів Сам особисто поглянути, як люди годують жебраків. Одягся жебраком і вирушив (діло було влітку, на Петрів піст) мандрувати й спостерігати поміж людей. Дивиться — в полі пастухи худобу стережуть і якраз їдять хліб. Бог і попросив у них хліба, але пастухи не дали Йому. «Ну, — сказав тоді Господь, — якщо так, то нехай же ваша худоба мучиться від дроку!» З того часу й нападає саме о цій порі дрок на худобу (Ніжинський повіт).
Легенда, записана в Куп’янському повіті, пов’язує походження дроковиці з апостолом Петром — мабуть, тому, що час появи найбільшої кількості дрока збігається з Петровим постом. Колись, — говорить легенда, — було так, що вівці дрочились, а рогата худоба спокійно стояла собі в гурті, як тепер спокійно стоять вкупі вівці в дроковицю. Та ось якось святий Петро йшов полем і страшенно схотілося йому пити — зовсім у горлі пересохло. Підійшов він до чередника, котрий пас рогату худобу. Чередник ледаче носить за собою ослінця, всядеться на нього й сидить собі: худоба не бігає, стоїть на одному місці, як укопана. Діло було якраз у Петрівку. Підійшов оце святий Петро й каже: «Дай мені, чоловіче добрий, води напитися!» А чередник у цей час сидів на ослінчику й латав свиту. «Багато, — каже, — вас таких вештається тут, які просять води напитися, — де ж мені наноситися її для всякого пройди! Йди собі геть!.. А втім, коли вже хочеш напитися, так бачиш, де вода?» — і при цьому, не підводячись з ослінця, вказав ногою на глек з водою, який стояв тут же біля нього. Тоді святий Петро пішов до вівчаря, котрий неподалік пас овець. Бідний вівчар тільки й знає, що все бігає за вівцями та переймає їх — нема йому ні хвильки спокою. Підійшов до нього святий Петро та й каже: «Дай мені, будь ласка, води напитися, а то зовсім помираю від спраги!» — «Та в мене й була вода, — відповідає вівчар, — та недавно я всю випив». — «То піди принеси». — «Я пішов би й приніс, та ось, бач, лихо яке: якщо тільки я піду, то всі вівці розбіжаться, так що я потім жодної не знайду». — «Йди, — каже святий Петро, — вівці не розбіжаться, спокійно стоятимуть, поки ти вернешся». Вівчар швидесенько побіг і приніс води. Святий Петро напився, подякував йому й каже: «З цього часу вівці ніколи вже більше не будуть дрочитися, а стоятимуть і пастимуться спокійно, на одному місці; а рогата худоба буде сильно дрочитися, так що її й не перейме ніхто». Тільки-но він вимовив це, як ураз і почала бігати на всі боки худоба чередника, котрий не дав святому Петру води напитися. Чередник кинув і свого ослінця та весь час бігає за худобою, не маючи ні хвильки спокою; а вівці стояли на місці, спокійно собі паслися й більше вже не дрочились. Відтоді рогата худоба дрочиться, а вівці — ніколи. І сьогодні, коли дрочиться рогата худоба, то всі пастухи проклинають того чередника, котрий не дав води святому Петру і тим розсердив його. А якби він не розсердив святого Петра, то рогата худоба ніколи б не дрочилася, а то ось через одного та й усім лихо.
Примітки1 …Чулков — Чулков М. Д. (1743(44)—1792) — російський етнограф другої
