ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє - Тім О’Райлі

розширити цей ринок. Сет Стернберґ, засновник організації, яка допомагає особам похилого віку обходитися без спеціалізованих закладів і лишатися у власних домівках, запровадив для співробітників зар­плати і соціальні гарантії як за умов повної зайнятості, але організація працює за принципом платформ за запитом. Таким чином його компанія надає послуги за гнучким графіком, і вони доступніші для клієнтів. Сет пояснив мені: коли людина має змогу замовити рівно стільки догляду, скільки потребує, і лише в той час, коли потребує, виходить, що ринок розширюється за рахунок тих, хто раніше не міг дозволити собі такої розкоші.

Економічна проблема полягає в тому, що догляд у нашому су­спільстві недооцінюють. Це той випадок, коли доречно згадати парадокс мотузки для білизни. Чому очікується, що така важлива для суспільства робота має бути безкоштовною, а коли й оплачуватися, то вкрай низько?

Якщо ми хочемо нової мапи, де головна цінність — людська праця, а не спроби її позбутися, слід спершу зробити сферу догляду економічно ціннішою.

Утім, саме це й роблять більшість країн (і прогресивних роботодавців у США), коли подовжують і жінкам, і чоловікам оплачувану відпустку для догляду за дитиною чи виділяють державне фінансування службам із догляду за особами похилого віку. (Сполучені Штати — одна з двох країн у світі, що не надають оплачуваної відпустки для догляду за дитиною; друга — Папуа-Нова Гвінея427).

Відпустка для догляду за дитиною — це лише один із перших кроків у правильному напрямку. Можна було б революціонізувати освіту в галузі раннього розвитку дітей, запровадивши економічну систему, яка дає базовий дохід і можливість батькам проводити час із дітьми. Переходячи на економіку, де цінується сфера догляду, варто наймати більше вчителів у державних школах, підвищити їм зарплати і зменшити кількість учнів у класах до рівня найкращих приватних шкіл. Наше суспільство поступово розуміє, що за неналежний догляд за дітьми так чи інакше доводиться розплачуватися витратами на охорону здоров’я чи утримування в’язнів428.

На мою думку, навіть якщо нічого не зміниться в догляді за дітьми й особами похилого віку, якщо не зросте бюджет на освіту, усе одно справедливіший розподіл доходів серед усіх прошарків суспільства приведе нас до того, що зростуть витрати населення на догляд, освіту й дотичні сфери. Зрештою, практика показує, що, маючи достатньо грошей, люди готові платити більше за якісніше персональне обслуговування. Заможні люди досі викликають лікарів додому і вчаться з репетиторами — у їхньому світі це норма.

Коли завдяки штучному інтелектові відбувається товаризація рутинних когнітивних завдань, людська праця не може не цінуватися вище й не перетворюватися на конкурентну перевагу?

Залишається відкритим питання: чи можна підвищити прибутки тих, хто виконує робóту, яку неможливо автоматизувати, використовуючи ринкові сили й політичні заходи. Якщо людям справді вистачить робóти, треба спитати себе, на яке життя ми витрачатимемо зароблені гроші. Вочевидь, не дуже привабливим видається світ, де купка щасливчиків розкошує на високопродуктивній і високо­оплачуваній роботі, дозволяючи собі дорогі задоволення і бездоганне персональне обслуговування, а решта сидить на задвірках.

Арт-ринок: переплата за красу

Як ми вже говорили на початку розділу, у ХХІ столітті головне завдання — розвинути потенціал сучасних цифрових і когнітивних технологій так, щоб нині незбагненний прогрес став реальністю (подібно до того, що в ХІХ і ХХ століттях наші предки досягли завдяки промисловості). Можливо, виявиться, що для цієї роботи знадобиться менше людино-годин, адже в останні кілька століть людство годує дедалі більше ротів, витрачаючи дедалі менше трудових ресурсів.

Інновації ХІХ і ХХ століть не обмежувалися харчовою промисловістю, торгівлею, транспортом, енергетикою, комунальними службами й охороною здоров’я. Було вироблено нові підходи, за яких побільшало споживачів широкого асортименту товарів і послуг, що з’явилися завдяки тим-таки інноваціям. Так само й доба когнітивних систем відкриє нові види споживання. У гру вступають креативні гроші. Нестримне творче начало живе в кожному з нас. Саме здатність творити робить нас людьми, і вона абсолютно не залежить від монетарної економіки.

Дуже помиляються ті, хто вважає, що креативна економіка — це лише розваги й мистецтво. У творчій галузі конкуренція не менш жорстка, ніж у галузях, де, за теорією Пола Букгейта, в обігу машинні гроші. Творчість лежить в основі індустрії моди, нерухомості і предметів розкоші. В усіх цих індустріях конкурують люди, достатньо заможні, щоб більше купувати, розважатися, ба навіть хизуватися добробутом.

Креативні гроші — це інструмент, який дає змогу переплачувати за високий рівень життя й не обмежуватися найнеобхіднішим. Це і спорт, і музика, і мистецтво, і література... Це келих вина з друзями. Це похід у кіно чи на концерт. Це гарна сукня чи елегантний костюм. Це величезні ресурси, вкладені в дизайн, виробництво й маркетинг, щоб випустити найновішу модель баскетбольних кросівок LeBron James.

Люди різних соціальних верств переплачують, щоб показати чи відчути красу, статус, зв’язок, ідентичність. Креативні гроші — це різниця між вартістю «мерседеса» C-класу та «форда таурус», між вартістю обіду у фешенебельному ресторані The French Laundry та в маленькому французькому бістро (чи в тому ж бістро та в McDonald’s). Це гроші, які люди платять, коли можуть собі дозволити ексклюзивне капучино за три долари, а не каву з бляшанки Folger’s, яку пили їхні батьки. Це гроші за шалено дорогі вистави чи готовність чекати роками, щоб потрапити на мюзикл «Гамільтон» (Hamilton), тоді як квитки в місцеві заклади формату «вистава плюс вечеря» можна дешево придбати тут і зараз.

Дейв Гайкі, арт-критик і володар «гранту для геніїв» від Фонду Макартурів, розповідав, як після Другої світової війни Гарлі Ерл з General Motors — керівник першого відділу дизайну серед автомобільних корпорацій США — перетворив автомобільну індустрію на «арт-ринок». Гайкі називає це ринком, де ціноутворення залежить радше від значення, ніж від функцій товарів429. Завдяки шаленим продажам Ерлових моделей Детройт вирвався вперед від післявоєнних американських підприємств із величезним виробничим потенціалом.

Коли Стів Джобс повернувся в