Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
Панотець Федір не витерпів муки переслідування і поліз на зовсім прямовисну скелю. Його штовхало вгору серце, що піднімалось до самого горла, і особливий, відомий тільки самим боягузам, свербіж у п'ятках. Ноги самі одривались від гранітів і несли свого володаря вгору.
— У-у-у! — кричав Остап знизу. — Держи його!
— Він забрав наші припаси! — залементував Іполит Матвійович, підбігаючи до Остапа.
— Стій! — загорлав Остап. — Стій, кажу тобі!
Але це додало тільки нових сил уже знеможеному панотцеві Федору. Він злетів і кількома стрибками опинився сажнів на десять вище від найвищого напису.
— Оддай ковбасу! — заголосив Остап. — Оддай ковбасу, дурню! Я все прощу!
Панотець Федір уже нічого не чув. Він опинився на рівній площадці, куди до цього часу не щастило добратись жодній людині. Панотця Федора опанував тоскний жах. Він зрозумів, що злізти вниз йому не вдасться.
Скеля спускалась на шосе перпендикулярно, і про поворотний спуск нічого було й думати. Він глянув униз. Там шаленів Остап, і на дні ущелини виблискувало золоте пенсне предводителя.
— Я віддам ковбасу! — закричав панотець Федір. — Зніміть мене!
У відповідь гуркотів Терек і з замку Тамари долинали пристрасні вигуки. Там жили сови.
— Знімі-і-іть мене! — жалісно кричав панотець Федір.
Він бачив усі маневри концесіонерів. Вони бігали під скелею і, судячи з їхніх жестів, паскудно лихословили, Через годину, лежачи на животі і спустивши голову вниз, панотець Федір побачив, що Бендер і Вороб'янінов ідуть у бік Хрестового перевалу.
Зайшла бистра ніч. У кромішній пітьмі і в пекельному гуркоті під самими хмарами тремтів і плакав панотець Федір. Йому вже не потрібні були земні скарби. Він хотів тільки одного: вниз, на землю. Вночі він ревів так, що часом заглушав Терек, а вранці підживився любительською ковбасою з хлібом і по-сатанинськи реготав над автомобілями, що пробігали внизу. Решту дня він провів, споглядаючи гори і небесне світило — сонце. А другої ночі він побачив царицю Тамару. Цариця прилетіла до нього з свого замку і кокетливо сказала:
— Сусідами будемо!
— Матінко! — з почуттям сказав панотець Федір. — Не користі заради…
— Знаю, знаю, — зауважила цариця, — а токмо волею пославшої м'я жони.
— Звідки ж ви знаєте? — здивувався панотець Федір.
— Та вже знаю. Зайшли би, сусідо. У шістдесят шість пограємо! Га?
Вона засміялась і полетіла, пускаючи в нічне небо вертушки.
Третього дня панотець Федір почав проповідувати птахам. Він чомусь схиляв їх до лютеранства.
— Птахи, — казав він їм звучним голосом, — покайтесь у своїх гріхах привселюдно!
Четвертого дня його показували вже знизу екскурсантам.
— Праворуч — замок Тамари, — казали досвідчені провідники, — а ліворуч жива людина стоїть, а чим живе і як туди потрапила, теж невідомо.
— І дикий же народ! — дивувались екскурсанти. — Діти гір!
Ішли хмари. Над панотцем Федором кружляли орли. Найсміливіший з них украв рештки любительської ковбаси і помахом крил скинув у киплячий Терек фунта півтора хліба.
Панотець Федір насварився на орла пальцем і, світосяйно усміхаючись, прошепотів:
Пташка божая не знає Ні турботи, ні труда. Клопітливо не звиває Довговічного гнізда.Орел глянув косим оком на панотця Федора, закричав «ку-ку-рі-ку» і полетів.
— Ах, орле мій, орле, велике ти стерво!
Через десять днів з Владикавказа прибула пожежна команда з належним обозом і приладдям і зняла панотця Федора.
Коли його знімали, він ляскав руками і співав позбавленим приємності голосом:
Ти будеш володіти світом, Подруго ві-і-ічная моя!І суворий Кавказ кілька разів повторив слова М. Ю. Лермонтова і музику А. Рубінштейна.
— Не користі заради, — сказав панотець Федір брандмейстерові, — а токмо…
Священика в спазмах реготу на пожежній драбині повезли до психіатричної лікарні.
Розділ XXXIX
Землетрус
— Як ви гадаєте, предводителю, — запитав Остап, коли концесіонери підходили до селища Сіоні, — чим можна заробити в цій убогій місцевості, що лежить на висоті двох верстов над рівнем моря?
Іполит Матвійович мовчав. Єдина праця, якою міг би він здобути собі життєві засоби, було жебрацтво, але тут, на гірських спіралях і карнизах, просити було ні в кого.
А втім, і тут було жебрацтво, але жебрацтво цілком особливе — альпійське: до кожного автобуса чи легкового автомобіля, що проходив повз селище, підбігали діти і виконували перед рухомою аудиторією кілька па наурської лезгинки; після того діти бігли за машиною з криком:
— Давай гроші! Гроші давай!
Пасажири жбурляли п'ятаки і підіймались до Хрестового перевалу.
— Святе діло, — сказав Остап, — капітальних витрат не потребує, прибутки не великі, але в нашому становищі цінні.
