Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
— А ми на чому сидітимемо? — запитала Мусик.
— Купимо інші.
— За двадцять карбованців?
— За двадцять я, припустімо, не продам. Припустімо, не продам я і за двісті… А за двісті п'ятдесят продам.
У відповідь пролунав страшний удар головою об драцену.
— Ну, Мусику, це мені вже остогидло.
Інженер рішуче підійшов до панотця Федора і почав диктувати ультиматум:
— По-перше, одійдіть від пальми не менше як на три кроки; по-друге, негайно встаньте. По-третє, меблі я продам за двісті п'ятдесят карбованців, не менше.
— Не користі заради, — проспівав панотець Федір, — а токмо виконуючи волю хворої дружини.
— Ну, голубе, і моя дружина хвора. Правда, Мусику, у тебе не все гаразд з легенями? Але я не вимагаю на цій підставі, щоб ви… ну… продали мені, припустимо, ваш піджак за тридцять копійок.
— Візьміть дурно! — скрикнув панотець Федір.
Інженер роздратовано махнув рукою і холодно сказав:
— Ви ваші жарти киньте. Ніяких балачок. Стільці оцінив я в двісті п'ятдесят карбованців, і я не спущу ні копійки.
— П'ятдесят, — запропонував панотець Федір.
— Мусику! — сказав інженер. — Поклич Багратіона Нехай проводить громадянина!
— Не користі заради…
— Багратіон!
Панотець Федір, перелякавшись, утік, а інженер пішов до їдальні і сів за гусака. Улюблена птиця сприятливо вплинула на Брунса. Він почав заспокоюватись.
У той момент, коли інженер, обмотавши кісточку цигарковим папером, підніс гусячу лапку до рожевого рота, у вікні показалось благаюче обличчя панотця Федора.
— Не користі заради, — сказав лагідний голос, — п'ятдесят п'ять карбованців.
Інженер, не оглядаючись, заричав. Панотець Федір зник.
Цілий день потім постать панотця Федора миготіла в усіх кінцях дачі. То вибігала вона з тіні криптомерій, то виникала в мандариновому гайку, то перелітала через чорний двір, тріпочучи, мчала до ботанічного саду.
Інженер цілий день кликав Мусика, скаржився на психа і на головний біль. У пітьмі час од часу лунав голос панотця Федора.
— Сто тридцять вісім! — кричав він відкілясь із неба.
А за хвилину голос його долинав з боку дачі Думбасова.
— Сто сорок один, — пропонував панотець Федір, — не користі ради, пане Брунсе, а токмо…
Нарешті інженер не видержав, вийшов на середину веранди і, вдивляючись у пітьму, почав розмірено кричати:
— Чорт із вами! Двісті карбованців! Тільки одчепіться. Почувся шерех стривожених бамбуків, тихий стогін і відгомін кроків. Потім все змовкло.
У затоці борсалися зорі. Світляки доганяли панотця Федора, кружляли навкруг голови, обливаючи лице його зеленавим медичним світлом.
— Ну і гусики тепер пішли, — пробурмотів інженер, входячи в кімнати.
Тим часом панотець Федір мчав в останньому автобусі вздовж морського берега до Батума. Під самим боком, як шелест книжних сторінок, набігав легкий прибій, вітер бив у лице, і автомобільній сирені відповідало мавкання шакалів.
Того ж таки вечора панотець Федір надіслав у місто дружині своїй Катерині Олександрівні таку телеграму:
«Товар знайшов перекажи двісті тридцять телеграфом продай що хочеш Федя».
Два дні він захоплено тинявся біля Брунсової дачі, здалеку вклонявсь Мусику і навіть час од часу розтинав тропічні далі криками:
— Не користі заради, а токмо волею пославшої м'я жони!
Третього дня гроші одержано з розпачливою телеграмою:
«Продала все зосталась буквально без копійки цілую і жду Євстигнєєв досі обідає Катя».
Панотець Федір перелічив гроші, ревно перехрестився, найняв фургон і поїхав на Зелений Мис.
Погода стояла похмура. З турецького кордона вітер гнав хмари. Порох курився. Голубий прошарок у небі дедалі меншав. Шторм доходив семи балів. Було заборонено купатись і виходити в море човнами. Гук і грім стояли над Батумом. Шторм потрясав береги.
Діставшись до дачі інженера Брунса, панотець Федір звелів візникові-аджарцеві в башлику заждати і попрямував по меблі.
— Приніс гроші я, — сказав панотець Федір, — спустили б трошки.
— Мусику, — застогнав інженер, — я не можу більше.
— Та ні, я гроші приніс, — заспішив панотець Федір, — двісті карбованців, як ви казали.
— Мусику! Візьми у нього гроші. Дай йому стільці! І нехай зробить все це якомога скоріше. У мене мігрень.
Мета цілого життя досягнута. Свічковий завод у Самарі сам ліз до рук. Діаманти сипались у кишені, наче насіння. Дванадцять стільців один по одному були навантажені у фургон. Вони вельми схожі на вороб'яніновські, з тою лише відміною, що оббивка їхня не ситцева, в квіточках, а репсова синя, в рожеву смужечку.
Нетерпіння опановувало панотця Федора. Під полою в нього за кручений шнурок була застромлена сокирка. Панотець Федір сів поруч візника і, щохвилини оглядаючись на стільці, виїхав до Батума. Жваві коні одвезли панотця Федора і його скарби вниз, на шосейну дорогу, мимо ресторанчика «Фінал», по бамбукових столиках і альтанках якого гуляв вітер, мимо тунелю, що ковтав останні цистерни нафтового маршруту, мимо фотографа, позбавленого в цей похмурий день звичайної своєї клієнтури, мимо вивіски «Батумський ботанічний сад» і потягли не дуже швидко над самою лінією прибою. У тому місці, де дорога