Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
Але все було марне. Брунс хотів обідати. Він роздратовано дивився на перламутрову бухту, на далекий мисик Батума і співучо кликав:
— Му-у-у-у-сику! Му-у-у-у-сику!
У вогкому субтропічному повітрі звук швидко завмирав. Відповіді не було. Брунс уявив собі великого коричневого гусака з шиплячою жирною шкіркою і, не в силі стримати себе, залементував:
— Мусику!!! Готовий гусик?
— Андрію Михайловичу! — закричав жіночий голос з кімнати. — Не мороч мені голови!
Інженер, згорнувши уже навиклі губи в трубочку, негайно відповів:
— Мусику! Ти не жалієш свого маленького му? жика!
— Геть, ненажеро! — відповіли з кімнати.
Але інженер не скорився. Він зібрався був далі викликати гусака, що він безрезультатно робив уже дві години, але несподіваний шерех примусив його обернутися.
З чорно-зелених бамбукових заростей вийшов чоловік у подертій синій косоворотці, підперезаний потертим крученим шнурком з густими китицями, і в затертих смугастих штанях. На доброму обличчі незнайомця стирчала кудлата борідка. У руках він держав піджак.
Чоловік наблизився і запитав приємним голосом:
— Де тут перебуває інженер Брунс?
— Я інженер Брунс, — сказав заклинатель гусика несподіваним басом. — Чим зобов'язаний?
Чоловік мовчки бухнув на коліна. Це був панотець Федір.
— Ви з глузду з'їхали! — скрикнув інженер, скочивши на ноги. — Встаньте, будь ласка!
— Не встану, — сказав панотець Федір, водячи головою за інженером і дивлячись на нього ясними очима.
— Встаньте!
— Не встану!
І панотець обережно, щоб не було боляче, почав постукувати головою об рінь.
— Мусику! Іди сюди! — закричав переляканий інженер. — Подивись, що тут робиться. Встаньте, я вас прошу. Ну, благаю вас!
— Не встану, — повторив панотець Федір.
На веранду вибігла Мусик, яка тонко розбиралася в інтонаціях чоловіка.
Угледівши даму, панотець Федір, не підводячись з колін, швидко переповз ближче до неї, уклонився доземно і задріботів:
— На вас, матінко, на вас, голубонько, на вас покладаю надію.
Тоді інженер Брунс почервонів, схопив прохача під руки і, натужившись, підняв його, щоб поставити на ноги, але панотець Федір схитрував і підібгав ноги. Обурений Брунс потяг дивного гостя в куток і силоміць посадовив його в півкріселко (гамбсівське, ні в якім разі не з вороб'яніновського особняка, а з вітальні генеральші Попової).
— Не смію, — забурмотів панотець Федір, кладучи на коліна пропахлий гасом піджак пекаря, — не смію сидіти в присутності високопоставлених осіб.
І панотець Федір зробив спробу знову впасти на коліна. Інженер із сумовитим криком придержав панотця Федора за плечі.
— Мусик, — сказав він, важко дихаючи, — поговори з цим громадянином. Тут якесь непорозуміння.
Мусик одразу взяла діловий тон.
— У моєму домі, — сказала вона грізно, — будь ласка, не ставайте ні на які коліна!
— Голубонько! — розчулився панотець Федір. — Матінко!
— Ніяка я вам не матінка! Що вам треба?
Піп залопотів щось незрозуміле, але, видно, зворушливе. Тільки після довгих розпитувань пощастило збагнути, що він, як особливої ласки, просить продати йому гарнітур з дванадцяти стільців, на одному з яких він у даний момент сидить.
Інженер, здивувавшись, випустив з рук плечі панотця Федора, який негайно бухнув на коліна і почав по-черепашому ганятись за інженером.
— Чому, — кричав інженер, ухиляючись від довгих рук панотця Федора, — чому я мушу продати свої стільці? Скільки ви не бухайтесь на коліна, я нічого не можу збагнути!
— Але ж це мої стільці, — простогнав панотець Федір.
— Тобто як це ваші? Звідки ваші? З глузду ви з'їхали? Мусику, тепер я все розумію! Це явний псих!
— Мої, — принижено твердив панотець Федір.
— Що ж, по-вашому, я у вас їх украв? — скипів інженер. — Украв? Чуєш, Мусику! Це якийсь шантаж!
— Ні, боже мій, — шепнув панотець Федір.
— Якщо я їх у вас украв, то вимагайте судом і не влаштовуйте в моєму домі пандемоніуму! Чуєш, Мусику! До чого доходить нахабство. Пообідати не дадуть по-людському!
Ні, панотець Федір не хотів вимагати «своїх» стільців судом. Ні в якому разі. Він знав, що інженер Брунс не крав у нього стільців. О ні! У нього і на думці цього не було. Але ці стільці все-таки до революції належали йому, панотцеві Федору, і вони безмірно дорогі його дружиш, що вмирає оце у Воронежі. Виконуючи її волю, аж ніяк не з власного зухвальства, він дозволив собі довідатись, де нині стільці і прийти до громадянина Брунса. Панотець Федір не просить милостині. О ні! Він досить забезпечений (невеличкий свічковий заводик у Самарі), щоб потішити в останні хвилини дружину, купивши старі стільці. Він ладний не поскупитись і заплатити за весь гарнітур карбованців двадцять.
— Що? — крикнув інженер, багровіючи. — Двадцять карбованців? За прекрасний гарнітур для вітальні? Мусику! Ти чуєш? Це все-таки псих! Їй-богу, псих!
— Я не псих. А єдино, виконуючи волю пославшої м'я жони…
— О, ч-чорт, — сказав інженер, — знов повзати почав. Мусику! Він знову повзає!
— Визначте ж ціну, — стогнав панотець Федір, обачливо б'ючись головою об стовбур араукарії.
— Не псуйте дерева, дивак ви чоловік! Мусик, він, здається, не псих. Просто, як видно, прикро вражений