Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
— Ага! Зовсім забув розказати тобі про жахливий випадок, що трапився зо мною сьогодні.
Милуючись тихим Доном, стояв я біля мосту і замріявся про наш майбутній добробут. Тут знявся вітер і зірвав і кинув у річку картузик брата твого пекаря. Тільки я його й бачив! Довелося піти на нові витрати: купити англійський кепі за 2 крб. 50 коп. Братові твоєму, пекареві, нічого про подію цю не розказуй. Переконай його, що я у Воронежі.
Кепсько тільки з білизною. Увечері перу, а коли не висихає, вранці одягаю вогке. За теперішньої спеки це навіть приємно.
Цілую тебе і обнімаю. Твій вічно муж Федя»
Розділ XXVIII
Курочка і тихоокеанський півничок
Репортер Персицький діяльно готувався до двохсотлітнього ювілею великого математика Ісаака Ньютона.
У самий розпал роботи увійшов Стьопа з «Науки і життя». За ним пленталась опасиста громадянка.
— Слухайте, Персицький, — сказав Стьопа, — до вас от громадянка у справі прийшла. Ідіть сюди, громадянко, цей товариш вам усе пояснить.
Стьопа, посміюючись, зник.
— Ну? — спитав Персицький, — Що скажете?
Мадам Грицацуєва (це була вона) підвела на репортера млосні очі і мовчки сунула йому папірець.
— Так, — сказав Персицький, — … попав під коня… відбувся легким переляком… У чому ж річ?
— Адресу, — благально мовила вдова, — чи не можна адресу взнати?
— Чию адресу?
— О. Бендера.
— Звідки ж я знаю?
— А от товариш казав, що ви знаєте.
— Нічого я не знаю. Зверніться в адресний стіл.
— А може, ви пригадаєте, товаришу? У жовтих черевиках.
— Я сам у жовтих черевиках. У Москві ще двісті тисяч чоловік у жовтих черевиках ходять. Може, вам треба узнати їхні адреси? Тоді, будь ласка. Я кину всю свою роботу і візьмуся до цієї справи. Через півроку ви будете знати все. Мені ніколи, громадянко.
Але вдова, відчувши до Персицького велику повагу, йшла за ним коридором і, стукаючи накрохмаленою нижньою спідницею, повторювала свої просьби.
«Наволоч Стьопа, — подумав Персицький. — Ну, нічого, я нацькую на нього винахідника вічного руху, він у мене потанцює».
— Ну що я можу зробити? — роздратовано запитав Персицький, зупинившись перед вдовою. — Звідки я можу знати адресу громадянина О. Бендера? Що я — кінь, який на нього наїхав? Або візник, якого він перед моїми очима ударив по спині?..
Вдова відповідала невиразним вуркотом, в якому можна було розібрати тільки «товаришу» і «дуже вас».
Робота в Будинку народів уже скінчилася. Канцелярії і коридори спорожніли. Десь тільки дошльопувала сторінку друкарська машинка.
— Пардон, мадам, ви бачите, мені ніколи!
З цими словами Персицький сховався в убиральні. Погулявши там десять хвилин, він весело вийшов. Грицацуєва терпляче трусила спідницями на розі двох коридорів. Коли Персицький наблизився, вона знов заговорила.
Репортер осатанів.
— От що, тітусю, — сказав він, — хай буде по-вашому, я вам скажу, де ваш О. Бендер. Ідіть просто коридором, потім повернете праворуч і йдіть знову просто. Там будуть двері. Спитайте Черепенникова. Він мусить знати.
І Персицький, задоволений із своєї вигадки, так швидко зник, що додаткових відомостей крохмальна вдовиця здобути не встигла.
Поправивши спідниці, мадам Грицацуєва пішла коридором.
Коридори Будинку народів були такі довгі й вузькі, що відвідувачі, ідучи ними, мимохіть наддавали ходи. Глянувши на першого-ліпшого перехожого, можна було узнати, скільки він пройшов. Коли він ішов трохи прискорено, це означало, що похід його щойно почався. Відвідувачі, що поминули два або три коридори, розвивала середню рись. А інколи можна було побачити людину, що бігла щодуху: вона в стадії п'ятого коридора. А громадянин, що одмахав вісім коридорів, легко міг змагатись на швидкість з птахом, перегоновим конем і чемпіоном світу — бігуном Нурмі.
Повернувши праворуч, мадам Грицацуєва побігла. Тріщав паркет.
Назустріч їй швидко йшов брюнет у голубому жилеті й малинових черевиках. З вигляду Остапа було видно, що тільки надзвичайні справи концесії примусили його відвідати Будинок народів у такий пізній час. Очевидно, в план технічного керівника не входила зустріч з коханою.
Угледівши вдовицю, Бендер повернувся і, не оглядаючись, пішов уздовж стіни назад.
— Товарищу Бендер, — закричала вдова захоплено, — куди ж ви?
Великий комбінатор прискорив ходу. Наддала і вдова.
— Зачекайте, що я скажу, — просила вона.
Але слова не долинали до Остапового слуху. У його вухах уже співав і свистів вітер. Він мчав четвертим коридором, перестрибував просвіти внутрішніх залізних сходів. Своїй коханій він залишив тільки відгомін, який довго повторював їй шуми на сходах.
— Ну, спасибі, — бурмотів Остап, сидячи на п'ятому поверсі, — знайшла час для рандеву. Хто прислав сюди цю палку дамочку? Час уже ліквідувати московську філію концесії, а то іще, чого доброго, до мене приїде гусар-одинак з мотором.
У цей час мадам Грицацуєва, відокремлена від Остапа трьома поверхами,
