Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
Його несло в одкрите море пригод.
Розділ XXVI
Два візити
Як розповите немовля розтуляє, не спиняючись ні на мить, і стискає воскові кулачки, рухає ноженятами, крутить головою, завбільшки з велике антонівське яблуко, одягнене в чепчик, і видуває з рота бульбашки, так Авессалом Ізнуренков був у стані вічного неспокою. Він рухав повними ніжками, крутив голеним підборіддячком, раз у раз охав і виробляв волохатими руками такі жести, немов робив гімнастику на резинках.
Він провадив дуже метушливе життя, скрізь з'являвся і щось пропонував, летячи по вулиці, як перелякана курка, швидко говорив уголос, немов вираховував страховку камінної, критої залізом будівлі. Суть його життя і діяльності полягала в тім, що він органічно не міг узятись до якої-небудь справи, речі або думки більш ніж на хвилину.
Якщо дотеп не одобався і не викликав раптового сміху, Ізнуренков не переконував редактора, як інші, що дотеп хороший і потребує для повної оцінки тільки невеличкого роздуму, він одразу ж пропонував новий дотеп.
«Що погане, те погане, — говорив він, — зрештою».
У магазинах Авессалом Володимирович чинив такий сумбур, так швидко з'являвся і зникав з-перед очей вражених продавців, так експансивно купував коробку шоколаду що касирка сподівалась одержати від нього щонайменше карбованців тридцять. Але Ізнуренков, пританцьовуючи біля каси і хапаючись за галстук, немов його душили, кидав на скляну дощечку зібганий трояк і, вдячно мекаючи, мчав далі.
Якби цей чоловік міг зупинити себе бодай години на дві, сталися б несподівані події.
Можливо, Ізнуренков присів би до столу і написав прекрасну повість, а може, і заяву в касу взаємодопомоги про видачу безповоротної позики, або новий пункт до закону про користування житлоплощею, або книгу «Уміння добре одягатись і поводитись у товаристві».
Але зробити цього він не міг. Завжди в шаленій роботі, ноги мчали його, з рухливих рук олівець вилітав, як стріла, думки стрибали.
Ізнуренков бігав по кімнаті, і печаті на меблях тряслись, наче сережки у циганки в танку. На стільці сиділа сміхотлива дівчина з передмістя.
— Ох, ох, — скрикнув Авессалом Володимирович, — божественно! «Царица голосом и взором свой пышный оживляет пир»… Ох, ох! Високий клас!.. Ви — королева Марго.
Нічого цього не збагнувши, королева з передмістя шанобливо сміялася.
— Ну, їжте шоколад, ну, я вас прошу!.. Ох, ох!.. Чарівно!..
Він щохвилини цілував королеві руки, захоплювався її скромним туалетом, сунув їй кота і запобігливо питав:
— Правда, він схожий на папугу? Лев! Лев! Справжній лев! Скажіть, він справді надзвичайно пухнастий?.. А хвіст! Хвіст! Скажіть, це справді великий хвіст! Ох!
Потім кіт полетів у куток, і Авессалом Володимирович, приклавши руку до пухких молочних грудей, почав комусь вклонятись у віконце. Раптом у моторній його голові клацнуз якийсь клапан, і він заіскрився визивними дотепами з приводу фізичних і душевних властивостей своєї гості:
— Скажіть, а ця брошка дійсно скляна? Ох! Ох! Який блиск! Ви мене засліпили, слово честі!.. А скажіть, Париж справді велике місто? Там дійсно Ейфелева башта?.. Ох! Ох!.. Які руки! Який ніс!.. Ох!
Він не обнімав дівчини. З нього досить було говорити їй компліменти. І він говорив без угаву. Потік їх урвала несподівана поява Остапа.
Великий комбінатор крутив у руках шматок паперу і суворо питав:
— Ізнуренков тут живе? Це ви і є?
Авессалом Володимирович тривожно вдивлявся в камінне обличчя відвідувача. У його очах він намагався прочитати, які саме претензії зараз поставлять йому: чи штраф за розбите під час розмови в трамваї скло, чи повістка в нарсуд за несплату квартирних грошей, або прийом передплати на журнал для сліпих.
— Що ж це, товаришу, — жорстко сказав Бендер, — це зовсім не діло — проганяти казенного кур'єра.
— Якого кур'єра? — вжахнувся Ізнуренков.
— Самі знаєте якого. Зараз меблі буду вивозити. Прошу вас, громадянко, звільнити стілець, — суворо промовив Остап.
Громадянка, над якою щойно читали вірші найліричніших поетів, підвелася з місця.
— Ні! Сидіть! — закричав Ізнуренков, затуляючи стілець своїм тілом. — Вони не мають права.
— Щодо прав помовчали б ви, громадянине. Свідомим треба бути. Звільніть меблі! Закон треба шанувати!
З цими словами Остап схопив стілець і потряс ним у повітрі.
— Вивожу меблі! — рішуче заявив Бендер.
— Ні, не вивозите!
— Як це так не вивожу, — посміхнувся Остап, виходячи із стільцем у коридор, — коли саме вивожу.
Авессалом поцілував королеві руку, і нахиливши голову, побіг за суворим суддею. Той уже спускався сходами.
— А я вам кажу, що не маєте права. За законом, меблі можуть стояти два тижні, а вони стояли тільки три дні! Може, я й заплачу.
Ізнуренков кружляв навколо Остапа, наче бджола. Таким маніром обидва опинились на вулиці. Авессалом Володимирович біг