Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
Інженерові все це було дуже близьке.
— Так, — сказав Остап, — то це ви інженер Щукін?
— Я. Тільки ви вже, будь ласка, нікому не кажіть. Незручно, єй-єй.
— О, будь ласка. Антр-ну, тет-а-тет. У чотири ока, як кажуть французи. А я до вас у справі, товаришу Щукін.
— Дуже радий вам служити.
— Гран мерсі. Справа, власне кажучи, маленька. Ваша дружина просила мене зайти до вас і взяти у вас цей стілець. Вона говорила, що він їй потрібен для пари. А вам вона збирається прислати крісло.
— О, будь ласка! — скрикнув Ернест Павлович. — Я дуже радий! І навіщо завдавати вам собі клопоту? Я можу сам принести. Сьогодні ж.
— Ні, навіщо! Для мене це — дурниця. Живу я недалеко, для мене це неважко.
Інженер заметушився і проводжав великого комбінатора до самих дверей, переступити які він боявся, хоч ключ був уже завбачливо покладений в кишеню мокрих штанів.
Колишньому студентові Іванопуло був подарований іще один стілець. Оббивка його, щоправда, була трохи зіпсована, але все ж таки це був прекрасний стілець і до того ж точнісінько такий, як перший.
Остапа не турбувала невдача з цим стільцем, четвертим трофеєм. Він знав усі каверзи долі.
У гармонійну систему його силогізмів темним громаддям врізався тільки стілець, що відплив у глибину товарного двора Жовтневого вокзалу. Думки про цей стілець були неприємні і навівали важкі сумніви.
Великий комбінатор почував себе так, як гравець у рулетку, що ставить тільки на номери, один із тої породи людей, які бажають виграти одразу в тридцять шість разів більше за свою ставку. Становище було навіть гірше: концесіонери грали в таку рулетку, де зеро припадало на одинадцять номерів із дванадцяти. Та й самий дванадцятий номер зник з поля зору, був чортзна-де і, можливо, таїв у собі гарний виграш.
Ланцюг цих сумних думок урвав прихід головного директора. Уже самий вигляд його збудив в Остапі недобрі чуття.
— Ого! — сказав технічний керівник. — Я бачу, ви робите успіхи. Тільки не жартуйте зо мною. Навіщо ви залишили стілець за дверима? Побавитися мною?
— Товаришу Бендер, — пробурмотів предводитель.
— Ох, нащо ви граєте на моїх нервах! Несіть його сюди мерщій, несіть! Ви бачите, що новий стілець, на якому я сиджу, збільшив цінність нашого надбання в багато разів.
Остап схилив голову набік і примружив очі.
— Не мучте дитя, — забасив він нарешті, — де стілець? Чому ви його не принесли?
Плутану доповідь Іполита Матвійовича уривали крики з місця, іронічні оплески і каверзні запитання. Вороб'янінов закінчив свою доповідь під одностайний сміх аудиторії.
— А мої інструкції? — запитав Остап грізно. — Скільки разів казав я вам, що красти — великий гріх! Ще тоді, коли ви в Старгороді хотіли обікрасти мою дружину, мадам Грицацуєву, ще тоді я зрозумів, що у вас дрібнозлочинний характер. Найбільше, до чого зможуть призвести вас такі ваші здібності, — це шість місяців без суворої ізоляції. Для гіганта мислі і батька російської демократії масштаб начебто й невеликий, і от результати. Стілець, який був у вас у руках, випорснув. Мало того, ви зіпсували легке місце! Спробуйте піти туди з другим візитом. Вам цей Авессалом голову зірве. Щастя ваше, що вам допоміг ідіотський випадок, а то сиділи б ви за ґратами і марно ждали б від мене передачі. Я вам передачі носити не буду, майе це на увазі. Що мені Гекуба? Ви мені врешті-решт не мати, не сестра і не коханка.
Іполит Матвійович, свідомий своєї нікчемності, стояв похнюпившись.
— От що, голубе мій, я бачу, що наша спільна робота марна. У всякому разі, працювати з таким малокультурним компаньйоном, як ви, з сорока процентів, на мою думку, абсурд. Воленс-неволенс, але я мушу поставити нові умови.
Іполит Матвійович задихав. До цього часу він намагався не дихати.
— Так, мій старий друже, ви хворі на організаційне безсилля і бліду неміч. Відповідно до цього зменшуються ваші паї. Чесно, хочете — двадцять процентів?
Іполит, Матвійович рішуче захитав головою.
— Чому ж ви не хочете? Вам мало?
— М-мало.
— Але ж це тридцять тисяч карбованців! Скільки ж ви хочете!
— Згода на сорок.
— Грабіж серед білого дня! — сказав Остап, імітуючи інтонації предводителя під час історичного торгу в двірницькій. — Вам мало тридцять тисяч? Вам потрібен ще ключ від квартири?!
— Це вам потрібен ключ від квартири, — пробелькотів Іполит Матвійович.
— Беріть двадцять, поки не пізно, а то я можу передумати. Користуйтеся з того, що у мене гарний настрій.
Вороб'янінов давно вже втратив той самовдоволений вигляд, з яким починав колись розшук діамантів.
Крига, що скресла ще в двірницькій, крига, що гриміла, тріскаючи і б'ючись об граніт набережної, давно вже розкришилась і розтанула. Криги вже
