Золоте теля - Євген Петрович Петров

е) загальним зростом профспілчанської активності;

ж) відмовленням від святкування різдва, паски, тройці, благовіщення, водохреща, курбан-байрама, йом-кіпура, рамазана, пуріма й інших релігійних свят;

з) нещадною боротьбою з головотяпством, хуліганством, п'янством, знеосібкою, безхребетністю і переверзевщиною;

і) поголовним вступом до лав товариства «Геть рутину з оперних підмостків»;

к) суцільним переходом на сою;

л) суцільним переводом діловодства на латинський алфавіт. а також усім, що може знадобитись у майбутньому.

Пунктирні місця Полихаєв заповнював особисто в силу необхідності, пристосовуючись до вимог біжучого моменту.

Поступово Полихаєв, пізнавши смак штампу, все більше й більше давав ходу своїй універсальній резолюції. Дійшов до того, що він відповідав нею на підступні вихватки, підлі вилазки, бешкети і неподобства співробітників.

Наприклад: «У відповідь на зухвале неподобство, вчинене бухгалтером Кукушкіндом, який насмілився вимагати сплати йому надурочних, ми відповімо…» Або: «У відповідь на мерзенні підступи і підлі вихватки співробітника Борисохлєбського, який просив позачергову відпустку, відповімо…» — і так далі.

І на все це треба було негайно відповісти підвищенням, збільшенням, посиленням, знищенням, зменшенням, загальним зростом, відмовленням від, нещадною боротьбою, поголовним переходом, поголовним переводом, а також усім, що може знадобитись у майбутньому.

І, лише відчитавши таким чином Кукушкінда і Борисохлєбського, начальник пускав у діло коротеньку гумову резолюцію:

«Зауважити. Полихаєв», — або: «Кинути на периферію. Полихаєв».

При першому знайомстві з гумовою резолюцією дехто з геркулесівців засумував. Їх лякала велика кількість пунктів. Особливо бентежив пункт про латинський алфавіт і поголовний вступ до товариства «Геть рутину з оперних підмостків». Одначе все закінчилося мирно. Скумбрієвич, правда, розмахнувся і організував, крім згаданого товариства, ще й гурток «Геть Хованщину», але цим усе і обмежилося.

І поки за полихаєвськими дверима чувся вентиляторний шум голосів, Серна Михайлівна жваво працювала. Поличка з штемпелями, розставленими за ростом — від найменшого: «Не заперечую. Полихаєв», — до найбільшого — універсального, нагадувала хитромудрий цирковий інструмент, на якому білий клоун з сонцем нижче спини грає паличками серенаду Брага. Секретарка вибирала приблизно відповідний до змісту штемпель і таврувала ним папери. Більш усього вона налягала на обережну гумку: «Тихіше їдеш — далі будеш», пам'ятаючи, що це була найулюбленіша резолюція начальника.

Робота йшла без затримки. Гума прекрасно замінила людину. Гумовий Полихаєв анітрохи не поступався перед Полихаєвим живим.

Вже спорожнів «Геркулес» і босоногі прибиральниці ходили по коридору з брудними відрами, вже пішла остання друкарка, яка затрималася на годину, щоб передрукувати особисто для себе рядки Єсеніна: «Влача стихов злаченные рогожи, мне хочется вам нежное сказать», вже Серна Михайлівна, якій набридло чекати, підвелася і, перед тим як вийти на вулицю, почала масирувати повіки холодними пальцями, — коли двері полихаєвського кабінету затремтіли, відчинилися, і звідтіль ліниво вийшов Остап Бендер. Він сонно подивився на Серну Михайлівну і пішов собі, розмахуючи жовтою папкою з шнурками від черевиків. Услід за ним з-під живлющої тіні пальм і сикомор виринув Полихаєв. Серна глянула на свого високого друга і як заніміла опустилася на квадратний матрасик, який пом'якшував жорсткість її стільця. Як добре, що співробітники вже розійшлися і в Цю хвилину не могли бачити свого начальника! На його вусах, як пташка на гілці, сиділа алмазна сльоза. Полихаєв на диво швидко моргав очима і так енергійно тер руки, ніби хотів цим тертям добути вогонь засобом дикунів Океанії. Він побіг услід за Остапом, жалюгідно посміхаючись і вигинаючи стан.

— Що ж буде? — бурмотів він, забігаючи то з одного боку, то з другого. — Я не загину? Ну, скажіть же, золотий мій, срібний, я не загину? Я можу бути спокійний?

Йому хотілося додати, що в нього дружина, діти, Серна, діти від Серни і ще однієї жінки, яка живе в Ростові-на-Дону, але в горлі щось само по собі писнуло, і він промовчав.

Скиглячи і підвиваючи, він супроводив Остапа до самісінького вестибюля. У спорожнілому залі вони зустріли лише двох людей. В кінці коридора стояв Єгор Скумбрієвич. Побачивши великого комбінатора, він вхопився за щелепу і відступив у нішу. Внизу, на сходах, з-за мармурової дівчини з електричним факелом виглядав бухгалтер Берлага. Він раболіпно вклонився Остапові і навіть промовив: «Здрастуйте!», але Остап не відповів на вітання віце-короля.

Біля виходу Полихаєв вхопив Остапа за. рукав і пробулькотів:

— Я нічого не приховав. Слово честі! Я можу бути спокійний? Правда?

— Цілковитий спокій людині може дати лише страховий поліс, — відповів Остап, не притишуючи ходи. — Так вам скаже перший-ліпший агент по страхуванню життя. Мені особисто ви більше не потрібні. А держава, вона, напевне, незабаром вами зацікавиться.

Розділ XX

КОМАНДОР ТАНЦЮЄ ТАНГО

У маленькому буфеті штучних мінеральних вод, на вивісці якого було намальовано сині сифони, за білим столиком сиділи Балаганов і Паніковський. Уповноважений у справі копит жував тістечко-трубочку, стежачи за тим, щоб крем не виліз з протилежного боку. Цей харч богів він запивав зельтерською водою з зеленим сиропом «Свіже сіно». Кур'єр пив цілющий кефір. Перед ним стояли вже шість порожніх пляшечок. З сьомої Паніковський дбайливо витрушував у склянку густу рідину. Сьогодні з конторі нова дівчина-діловод видавала зарплатню по відомості, підписаній Бендером, і друзі насолоджувалися прохолодою, яка йшла від італійських кам'яних плит буфета, від вогнетривкої шафи-холодильника, де зберігалася мокра бринза, від потемнілих циліндричних балонів з шипучою водою і від мармурового прилавка. Шматок льоду вислизнув з шафи і лежав на підлозі, стікаючи водою. На нього приємно було глянути після втомливої вулиці з куцими тінями і пригніченими спекою перехожими, з очманілими від спраги псами.

— Чудове місто Чорноморські— сказав Паніковський, облизуючись. — Кефір допомагає від серця.

Це повідомлення чомусь розсмішило Балаганова. Він необережно придавив своє тістечко-трубочку і з нього вичавилася товста ковбаска крему, яку уповноважений ледь встиг підхопити на льоту.

— Знаєте, Шуро, — продовжував Паніковський, — я чомусь перестав довіряти Бендерові. Він щось не те робить.

— Ну, ну! — погрозливо сказав Балаганов. — Тебе не спиталися.

— Ні, серйозно. Я дуже поважаю Остапа Ібрагімовича: це така людина!.. Навіть Фунт, — ви знаєте, як я поважаю Фунта, — сказав про Бендера, що це голова. Та я вам скажу, Шуро:

Фунт — віслюк! їй-богу, це такий дурень. Жалюгідна, мізерна особа! А проти Бендера я не заперечую. Але мені дещо не подобається. Вам, Шуро, я все розкажу, як рідному.

З часів останньої бесіди з субінспектором карного розшуку до Балаганова ніхто не звертався як до рідного, через те він з таким задоволенням вислухав слова кур'єра і, злегковаживши, дозволив йому продовжувати.

— Ви знаєте, Шуро, — зашепотів Паніковський, — я дуже поважаю Бендера, та я вам мушу сказати: Бендер віслюк! Їй-богу, жалюгідна, мізерна особа!

— Ну, ну! — застерігаючи, сказав Балаганов.

— До чого тут — ну, ну?