Золоте теля - Євген Петрович Петров

Скумбрієвича. їм усім дуже хотілося вхопити Єгора за товстенькі ляжки і викинути у вікно з чималої висоти. Інколи їм навіть здавалося, що ніякої громадської діяльності взагалі не існує і ніколи не існувало, хоч вони й знали, що за стінами «Геркулеса» є якесь-то друге, правильне громадське життя. «Ну й скотина, — думали вони, тоскно покручуючи в руках олівці й чайні ложечки, — симулянт проклятий!» Та придертись до Скумбрієвича, викрити його було не під силу. Єгор виголошував правильні промови про радянську громадськість, про культроботу, профнавчання і про гуртки самодіяльності. Але за всіма цими запальними словами нічого не було. П'ятнадцять гуртків, політичних і музично-драматичних, ось уже два роки складали свої перспективні плани; осередки добровільних товариств, які своєю метою ставили сприяння розвиткові авіації, хімічних знань, автомобілізму, кінного спорту, дорожної справи, а також найшвидшому знищенню великодержавного шовінізму, існували лише в гарячковій уяві членів місцевкому. А школа профнавчання, створення якої Скумбрієвич вважав своєю особливою заслугою, весь час перебудовувалась, що, як відомо, свідчить про цілковиту бездіяльність. Коли б Скумбрієвич був чесною людиною, він, очевидно, сам би сказав, що вся ця робота провадиться «в порядку міражу». Але в місцевкомі цей міраж перевтілювався у звіти, і у вищестоящій профінстанції існування музично-політичних гуртків уже не викликало жодних сумнівів. Школа ж профнавчання вимальовувалась там у вигляді великого кам'яного будинку, в якому стоять парти, і меткий вчитель виводить крейдою на дошці криву зросту безробітних у Сполучених Штатах, а. вусаті учні політично зростають прямо на очах. З усього вулканічного кільця громадської діяльності, яким Скумбрієвич охопив «Геркулес», діяли лише дві вогнедишні точки: стінна газета «Голос голови», яка виходила раз на місяць і робилася в службовий час Скумбрієвичем і Бомзе, і фанерна дошка з написом: «Ті, що перестали пити і закликають інших», під якою не було зазначено жодного прізвища.

Гонитва за Скумбрієвичем по всіх поверхах «Геркулеса» насточортіла Бендерові. Великий комбінатор ніяк не міг наздогнати славнозвісного громадського діяча. Він вислизав з рук. Ось тут, у місцевкомі, він щойно говорив по телефону, ще була гаряча мембрана і з чорного лаку телефонної трубки ще не зійшов туман його дихання. Ось тут, на підвіконні, ще сиділа людина, з якою він хвилину тому розмовляв. Одного разу Остап навіть побачив відбиток Скумбрієвича у дзеркалі на сходах. Він кинувся вперед, але дзеркало вже очистилося і відбивало лише вікно з далекою хмаринкою.

— Матінко-заступнице, міліціє троєручнице! — вигукнув Остап, важко дихаючи. — Що за банальний, огидний всім бюрократизм! В нашій Чорноморській філії теж є свої слабкі сторони, мовляв, самі в гріхах, як свиня в реп'яхах, але такого, як у «Геркулесі»… Чи не так, Шуро?

Уповноважений у справі копит зітхнув важким насосним зітханням. Вони знову опинилися в прохолодному коридорі другого поверху, де встигли побувати за цей день разів п'ятнадцять. І знову, в п'ятнадцятий раз, вони пройшли повз дерев'яну канапу, що стояла у полихаєвському кабінеті. На канапі зранку сидів виписаний з Німеччини за великі гроші німець-спеціаліст, інженер Генріх Марія Заузе. Він був у звичайному європейському костюмі, і лише українська сорочечка, розшита запорозьким візерунком, свідчила про те, що інженер пробув у Росії тижнів зо три і вже встиг побувати в магазині кустарних виробів. Він сидів нерухомо, відкинувши голову на дерев'яну спинку канапи і примруживши очі, як людина, яку мають голити. На перший погляд могло здатися, що він дрімає. Та молочні брати, що не раз пробігали повз нього у пошуках Скумбрієвича, встигли помітити, що кольори на нерухомому обличчі заморського гостя весь час міняються. На початок службового дня, коли інженер зайняв позицію біля дверей Полихаєва, обличчя його було нормально рум'яним. З кожною годиною воно все більше розгорялося і до перерви на сніданок уже набуло кольору поштового сургуча. Очевидно, товариш Полихаєв до цього часу дійшов лише до другого поверху. Після перерви зміна кольорів пішла в зворотному порядку. Сургучевий колір змінився якимись скарлатиновими плямами. Потім Генріх Марія почав полотніти і до середини дня, коли начальникові «Геркулеса», очевидно, пощастило прорватися на другу площадку сходів, обличчя іноземного спеціаліста стало крохмально-білим.

— Що робиться з цією людиною? — шепнув Остап Балаганову. — Яка гама переживань!

Тільки він встиг промовити ці слова, як Генріх Марія Заузе підскочив на канапі і люто подивився на полихаєвські двері, за якими лунали холості телефонні дзвоники. ««Wolokita»! — вискнув він дискантом і, кинувшись до великого комбінатора, почав з усіх сил трясти його за плечі.

— Геносе Полихаєв! — кричав він, підстрибуючи перед Остапом. — Геносе Полихаєв!

Він витягав годинника, тикав його під ніс Балаганову, стенав плечима і знову накидався на Бендера.

— Вас махен зі? — ошелешено запитав Остап, показуючи деяке знайомство з німецькою мовою. — Вас волен зі від бідного відвідувача?

Але Генріх Марія Заузе не відставав, продовжуючи тримати ліву руку на Бендеровому плечі, правою рукою він притяг поближче до себе Балаганова і виголосив перед ними велику пристрасну промову, під час якої Остап нетерпеливо поглядав на всі боки, в надії впіймати Скумбрієвича, а уповноважений у справі копит неголосно ікав, поважно затуляючи рота рукою і бездумно дивлячись на черевики іноземця.

Інженер Генріх Марія Заузе підписав контракт на рік роботи в СРСР або, як визначав сам Генріх, який любив точність, в «концерні «Геркулес». «Глядіть, пане Заузе, — застерігав його знайомий доктор математики Бернгард Гернгросс, — за свої гроші більшовики заставлять вас попрацювати». Але Заузе пояснив, що роботи не боїться і давно вже шукає широкого поля для застосування своїх знань в галузі механізації лісового господарства.

Коли Скумбрієвич доповів Полихаєву про приїзд іноземного спеціаліста, начальник «Геркулеса» заметушився під своїми пальмами.

— Він потрібен нам до зарізу! Куди ви його поділи?

— Поки що в готель. Хай відпочине з дороги.

— Який там може бути відпочинок! — викрикнув Полихаєв. — Стільки грошей за нього заплачено, валюти! Завтра ж, рівно о десятій, він мусить бути тут.

Без п'ять хвилин десять Генріх Марія Заузе, виблискуючи штаньми кольору кави, усміхнений, мріючи про широке поле діяльності, увійшов до полихаєвського кабінету. Начальника ще не було. Не було його також і через годину, і через дві. Генріх почав нудитись. Розважав його лише Скумбрієвич, який час від часу з'являвся і з невинною посмішкою запитував:

— Що, хіба геносе Полихаєв ще не приходив? Дивно. Ще через дві години Скумбрієвич спинив у коридорі снідаючого Бомзе і почав з ним перешіптуватися.

— Просто не знаю, що робити. Полихаєв призначив німцеві на десять годин ранку, а сам виїхав до Москви клопотатись за приміщення. Повернеться не раніш як за тиждень. Виручайте, Адольфе Миколайовичу! У мене громадське навантаження, профнавчання ось