Троє в одному човні (як не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером
Наш від’їзд з Марлоу, я б сказав, був одним із наших найбільших досягнень. Це було щось величаве та вражаюче, і водночас у ньому не було жодної демонстративності. У кожній крамниці, куди ми заходили, ми наполягали, щоб нам одразу все запаковували і відправляли разом з нами. І ніяких: «Гаразд, сер, я зараз же відправляю. Розсильний буде там скоріше за вас», — а потім самим висиджувати на пристані, двічі повертатися в крамницю і здіймати галас. Ми чекали, коли спакують кошики, і забирали розсильних із собою.
Чітко дотримуючись цього правила, ми обійшли добрячу кількість крамниць. Наслідком було те, що коли ми скінчили, слідом за нами йшла ціла команда розсильних із кошиками наїдків, яких тільки душа бажає, а наш похід униз до річки по Гай-стрит був таким вражаючим видовищем, якого Марлоу, напевно, вже давно не бачив.
Порядок процесії був таким:
Монморансі із палицею в зубах.
Дві не зовсім пристойного вигляду дворняги, друзі Монморансі.
Джордж, із плащем та покривалом в руці і з короткою люлькою в зубах.
Гарріс, який намагався йти невимушено та граційно, несучи в одній руці роздуту валізу, а в іншій — пляшку з лимонним соком.
Розсильні від продавця овочів та від пекаря з кошиками.
Коридорний з готелю з кошиком.
Розсильний від кондитера з кошиком.
Розсильний від бакалійника з кошиком.
Якийсь пелехатий пес.
Розсильний із сирної крамниці з кошиком.
Чоловік із мішком.
Приятель чоловіка з мішком, з руками в кишенях і глиняною люлькою в роті.
Розсильний від торговця фруктами з кошиком.
Я, з трьома капелюхами та парою черевиків у руках і з виглядом, ніби я до цього всього не маю жодного стосунку.
Шестеро хлопчаків та чотири бездомних пса.
На пристані човняр запитав:
— Дозвольте запитати, сер, у вас баркас чи критий бот?
Коли ми сказали йому, що в нас чотиривесловий човен, він, схоже, був здивований.
Того ранку парові баркаси завдали нам чимало клопоту. Це було саме напередодні Хенлейської регати, і величезна їх кількість ішла вгору по річці, деякі самі по собі, деякі з плавучим будиночком на буксирі. Я щиро ненавиджу парові баркаси. Мені здається, що їх ненавидить кожен, хто гребе у човні. Коли я дивлюсь на паровий баркас, я його не бачу, лише відчуваю, як мені хочеться заманити його в якусь віддалену місцину на річці і там, у тиші й на самоті, задушити.
У парових баркасів є надмірна самовпевненість, яка завжди викликає в мене найгірші почуття. Я завжди з тугою згадую ті старі добрі часи, коли будь-кому можна було пояснити, що ви про нього думаєте, за допомогою сокири та лука зі стрілами. Самого виразу обличчя людини, яка стоїть біля стерна з руками в кишенях та сигарою в зубах, достатньо для того, щоб виправдати дії, що позбавили б його спокою, а його сповнений зверхності свисток з вимогою забратися геть з дороги забезпечив би, я в цьому переконаний, вирок будь-якого суду присяжних у складі побережних мешканців як «убивство заради захисту».
Їм доводилось добряче посвистіти нам, щоб ми забралися з дороги. Я не буду вихвалятися, але скажу вам по правді, що за той тиждень наш невеличкий човник завдав їм клопотів, затримок та неприємностей більше, ніж усі інші човни на річці, разом узяті.
— Попереду паровий баркас! — вигукує хтось із нас, побачивши ворога вдалині. За мить у нас все готово до зустрічі з ним. Я берусь за мотузки, а Гарріс і Джордж сідають поряд зі мною, усі ми обертаємося спиною до баркаса, і човен потихеньку випливає на середину річки.
Баркас зі свистом наближається, а ми собі пливемо. Приблизно за сотню ярдів він починає свистіти, немов навіжений. Люди на баркасі нахиляються над бортом і кричать до нас, але ми їх ніколи не чуємо! Гарріс розповідає нам анекдоти про свою матусю, а ми з Джорджем намагаємось не пропустити жодного слова.
Потім той баркас видає останній свисток, та такий, що мало не розривається котел, дає задній хід своїм двигунам, випускає пару, починає крутитися й сідає на мілину. Усі, хто є на борту, збираються на носі і кричать на нас. Люди на березі щось нам гукають. Усі човни, що пропливають повз нас, зупиняються, аби долучитися до всього цього, аж поки всю річку на милі вгору і вниз не охоплює шалене хвилювання. Аж раптом Гарріс обриває свою розповідь у найцікавішому місці, дивиться вгору з легким подивом і каже Джорджеві:
— Диви! Джордже, щоб я з цього місця не встав, якщо це не паровий баркас!
А Джордж відповідає:
— Ти знаєш, мені здалося, ніби я щось чув!
Ми починаємо нервувати і хвилюватися. Ми не знаємо, як забрати човна з дороги, а люди на баркасі, зібравшись біля борту, дають нам вказівки:
— Правим, правим загрібай, йолопе! Лівим назад. Та ні, не ти — він. Дай спокій мотузкам. Ти що, не чуєш? А тепер разом. Та не туди. Та бодай вас!..
Потім вони опускають човна і приходять нам на допомогу. Після п’ятнадцяти хвилин зусиль вони забирають нас зі свого шляху і можуть пливти далі. Ми їм дуже дякуємо і просимо взяти нас на буксир. Але цього вони ніколи не роблять.
Ми придумали ще один спосіб, як дратувати пасажирів аристократичних парових баркасів. Ми вдаємо, ніби впевнені, що це якась гулянка, і запитуємо в них, чи вони, бува, не з панів К’юбітів чи Бермондсейського ордену, а потому просимо їх позичити нам каструлю.
Літні леді, які не звикли до річки, нервують від самого вигляду парових баркасів. Пригадую, як одного разу я плив від Стейнса до Віндзора — ця ділянка річки особливо багата на ті механічні чудовиська — у компанії з трьома такими пані. Це було дуже захопливо. Щойно їм на очі потрапляв будь- який паровий баркас, вони відразу ж наполягали на тому, щоб пристати до берега і зачекати на суші, доки він не зникне знову. Вони казали, що їм дуже шкода,
