Троє в одному човні (як не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером

Здавалося, що ми, наче лицарі з давньої легенди, пливемо через таємниче озеро в невідоме царство темряви, до великої країни, де ховається сонце.

Але до царства темряви ми не допливли. Ми врізались прямісінько в плоскодонку, на якій рибалили троє стариків. Спочатку ми не могли второпати, що трапилось, бо за вітрилом нічого не було видно, але з характеру мови, що лунала у вечірньому повітрі, ми зрозуміли, що поряд з нами людські істоти і що вони роздратовані й незадоволені.

Гарріс опустив вітрило, і нам усе стало зрозумілим. Ми збили тих трьох старих джентльменів з їхніх стільчиків, і вони звалились на купу на дні човна. І тепер вони зі стогонами намагаються повільно відділитися один від одного, струшуючи із себе рибу. При цьому вони щедро обсипали нас лайкою. Це були не абияка лайка — це були довгі, ретельно продумані, змістовні фрази, які охоплювали все наше життя і сягали в далеке майбутнє разом з усіма нашими родичами і всім, що нас стосувалося. Це була справжня, добірна лайка.

Гарріс сказав їм, що, просидівши цілий день із вудкою, вони мають бути нам вдячні за невеличке пожвавлення, а також додав, що він вражений і засмучений тим, що люди їхнього віку так легко піддаються своєму настроєві.

Але це аж ніяк не допомогло.

Після цього Джордж оголосив, що кермувати буде він. Він сказав, що навряд чи можна сподіватися, що мізки на кшталт моїх могли повністю присвятити себе керуванню човном, і поки ми не потонули, буде краще, коли за човном слідкуватиме звичайна людина. Він узяв мотузки і довів нас до Марлоу.

У Марлоу ми залишили човна біля мосту і пішли ночувати в «Корону».

Розділ XIII

Марлоу. — Бішемське абатство. — У медменхемських ченців. — Монморансі планує вбити старого кота Тома. — Ганебна поведінка фокстер’єра. — Наш від’їзд із Марлоу. — Процесія. — Катер, корисні поради з його знешкодження. — Ми відмовляємося від річкової води. — Миролюбний пес. — Дивне зникнення Гарріса і пирога.

Марлоу — одне з найприємніших міст на річці, які мені відомі. Це галасливе, жваве містечко. Правду кажучи, загалом не дуже мальовниче. Але в ньому можна знайти безліч привабливих куточків та вуличок. Споглядаючи залишки склепінь зруйнованого моста через Темзу, можна повернутися в своїй уяві до тих днів, коли Ельгар Саксонський заволодів маєтком Марлоу, а потім його захопив Вільгельм[20], щоб передати королеві Матильді. Пізніше він перейшов до ерлів[21] Ворвікських, а потому — до досвідченого лорда Педжета, радника наступних чотирьох королів.

Якщо після подорожі річкою вам захочеться прогулятися пішки, ви зможете втішатися красою, якої сповнена вся околиця, хоча саме річка тут найкрасивіша. Униз до Кукхема, за лісом Куоррі та луками, багатство краси — неймовірне. Старий добрий ліс Куоррі! Твої вузенькі круті стежинки, твої сповнені спогадів про сонячні літні дні невеличкі галявинки, на яких бавиться вітер! Привиди усміхнених обличь прогулюються твоїми тінистими просіками, а в шелесті листя тихо звучать голоси далекого минулого.

Від Марлоу до Соннінга ще красивіше. На правому березі, не доходячи півмилі до Марлоуського мосту, височить велике старе Бішемське абатство. Колись за його кам’яними стінами лунали голоси лицарів-тамплієрів, і в різні часи воно слугувало маєтком Анни Клевської та королеви Єлизавети. Скільки всього трагічного та водночас хвилюючого таїть воно в собі!.. Оздоблена гобеленами спальня, потаємна кімната у товщі стін. А привид леді Холі, котра забила до смерті свого маленького сина, і досі бродить там ночами, намагаючись вимити у примарній чаші свої примарні руки.

Тут спочиває всемогутній Ворвік, якому тепер байдуже до таких повсякденних речей, як земні королі та королівства, а також Солсбері, що послужив хорошу службу при Пуатьє[22]. Зовсім поряд з абатством, над самою річкою стоїть Бішемська церква, і якщо на якісь могили та пам’ятники й варто подивитися, то це у Бішемській церкві. Там, під Бішемськими буками, плаваючи у човні, той самий Шеллі[23], який потім жив у Марлоу (його будинок і досі стоїть на Вест-Стрит) написав «Обурення ісламу».

Трохи вище, біля греблі в Харлі, я часто замислювався над тим, що, навіть якби я залишився тут на місяць, мені забракло б часу, щоб насолодитися красою тутешнього краєвиду. Містечко Харлі — це п’ять хвилин пішки від шлюзу — одне з найдавніших на всій річці. Воно існує, як то кажуть у старій приказці, ще з тих похмурих часів: «Від часів короля Себерта та короля Оффи». Одразу за греблею (вгору по річці) лежить Данське поле. Тут стояли табором завойовники-данці під час свого походу на Глостершир. Трохи віддалік, біля самого вигину річки, стоять залишки Медменхемського абатства.

Відомі медменхемські ченці, або, як їх ще звикли називати, «Клуб пекельного вогню», членом якого був сумнозвісний Вілкс[24], створили братство. Його девіз «Роби так, як тобі до вподоби» і досі красується над напівзруйнованим входом до абатства. Задовго до того, як було створено це лжеабатство з його збіговиськом нечестивих блазнів, на тому самому місці стояв монастир більш суворих правил, і його ченці були зовсім несхожими на тих розпусників, які змінили їх через п’ятсот років.

Ченці-цистерціанці, абатство яких було там у тринадцятому столітті, замість одягу носили грубі ряси з каптурами і не їли ні м’яса, ні риби, ні яєць. Вони спали на соломі й опівночі вставали, щоб правити месу. Весь день вони проводили в праці, читанні та молитвах. Усе їхнє життя було сповнене мертвого мовчання, тому що жоден з них не промовляв ні слова.

У такому мальовничому, такому яскравому, створеному Богом місці — таке похмуре братство і з таким похмурим життям у ньому. Дивно, що голоси довколишньої природи — ніжні переспіви води, шепіт трави біля річки, музика непосидющого вітру — не допомогли цим ченцям якось по-іншому зрозуміти сенс життя. Цілими днями в глибокому мовчанні вони прислухалися, чи не зійде до них голос з небес. А він щодня і щоночі промовляв до них незліченною кількістю звуків, але вони його не чули.

Від Медменхема до чудового Гемблдонського шлюзу річка сповнена неповторного миру і спокою. А далі, за Грінлендсом — там стоїть не надто привабливий будинок мого газетяра, спокійного, скромного, поважного джентльмена, якого влітку можна часто зустріти в цих місцях, коли він енергійно гребе у човні або розмовляє з наглядачем