Троє в одному човні (як не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером

У понеділок вранці в Марлоу ми встали досить-таки рано. Перед сніданком ми пішли купатися, а коли поверталися, Монморансі показав себе неперевершеним віслюком. Єдине, що ми з Монморансі по-різному сприймаємо, — це коти. Я люблю котів. А от Монморансі — ні.

Коли я бачу кішку, я кажу: «Бідна киця!» — і зупиняюсь, щоб погладити по голові. Вона піднімає хвоста, вигинає спину і треться носом об мої штани. Між нами панує взаєморозуміння і спокій. Коли ж кішка потрапляє на очі Монморансі, про це знає вся вулиця. Якби звичайна поважна людина дбайливо використовувала всі ті лайки, які виплескуються за десять секунд, їй би вистачило їх на все життя.

Я не докоряю йому (зазвичай я обмежуюсь тим, що даю йому запотиличника або кидаю в нього каменем), тому що сприймаю це як його єство. У фокстер’єрів уже при народженні в чотири рази більше гріхів, ніж у будь-якого іншого собаки — нам, християнам, доводиться роками докладати зусиль, щоб хоч якось змінити хуліганську природу фокстер’єрів.

Пам’ятаю, якось я зайшов до вестибюля Хеймаркетського універмагу. Довкола було багато собак, вони чекали на своїх господарів, які пішли до магазину скуповуватися. Там були мастіф, одна чи дві колі, сенбернар, кілька ретриверів і ньюфаундлендів, французький пудель з кучмою шерсті на голові та зовсім голим тілом, бульдог, декілька крихітних, наче іграшкових, завбільшки зі щура песиків та пара йоркширських дворняг.

Вони спокійно і терпляче сиділи, поринувши у свої думки. У вестибюлі панували мир і злагода. Атмосфера в ньому була сповнена покірності, доброти і спокійного смутку.

І ось до кімнати ввійшла гарненька молода леді. На повідку вона вела сумирного на вигляд невеличкого фокстер’єра. Вона також залишила його там, прив’язавши між бульдогом та пуделем. Якийсь час він сидів і оглядався довкола. Потім звів очі догори, і склалося враження, що він думає про свою матір. Потім він позіхнув. Потім подивився на інших собак: вони були мовчазними, поважними і сповненими гідності.

Він поглянув на бульдога, що дрімав праворуч від нього. Потім — на пуделя, який гордовито виструнчився ліворуч. А тоді, без будь-якого попередження і без найменшого приводу вкусив того пуделя за передню лапу. Страдницький лемент сповнив тихий напівморок вестибюля.

Схоже, результат його першої спроби припав йому до душі, тож він вирішив продовжити і трішки всіх розворушити. Він стрибнув на пуделя, а потім рішуче атакував колі. Та прокинулася і, не гаючи й миті, з гавкотом кинулася в жорстокий двобій з пуделем. Після того фокстер’єрчик повернувся на своє місце і вхопив бульдога за вухо, намагаючись прогнати його. Бульдог, надзвичайно справедлива тварина, накинувся на всіх, кого міг дістати, включно зі швейцаром, що дало маленькому тер’єрові можливість безперешкодно насолоджуватися сутичкою з дворнягою, яка зовсім цього не заперечувала.

Тому, хто знає собачу натуру, навряд чи потрібно розповідати, що до того часу всі інші собаки у вестибюлі гризлися так, ніби від результату бою залежало їхнє життя чи їхній притулок. Великі собаки скубалися одне з одним, а ті, що менші, воювали між собою і у вільну хвилинку хапали великих за лапи.

Вестибюль перетворився на справжнє пекло, лемент стояв неймовірний. Надворі зібрався натовп — люди допитувались, що це там за зібрання або кого там убили і за що. Прибігли чоловіки з жердинами та мотузками і спробували розтягти собак. Навіть поліцію викликали.

У розпалі гармидеру повернулася та гарненька молода панянка, схопила свого любого песика на руки (він уже вклав долі дворнягу, щонайменше на місяць, і тепер сидів з виглядом новонародженого ягняти), поцілувала його й запитала, чи його не вбили і що з ним зробили оті величезні мерзотні та жорстокі собацюри. А він пригорнувся до неї і дивився їй в очі так, ніби хотів сказати: «Який же я радий, що ти прийшла і забрала мене подалі від цього ганебного видовища!».

Вона сказала, що керівництво універмагу не має впускати таких-от великих і злих собак туди, куди приходять зі своїми собаками поважні люди, і що вона має намір подати на декого до суду.

От така вже вона, природа фокстер’єрів. Тому я не засуджую Монморансі за його схильність ганятися за котами. Але того ранку він пожалкував про те, що дав їй волю.

Як я вже казав, ми поверталися з купання, і, коли дійшли до середини Хай-стрит, перед нами від одного з будинків вискочив кіт і побіг через дорогу. Монморансі скрикнув від радощів (це був крик мужнього воїна, який бачить, що ворог іде прямісінько до його рук. Напевно, так кричав Кромвель, коли побачив шотландців, що спускалися пагорбами) і тут-таки кинувся за здобиччю.

Його жертвою був великий чорний кіт Том. Я ще не бачив такого великого кота, так само як і такого пошарпаного. У нього не було половини хвоста, одного вуха і значної частини носа. Він був надзвичайно довгим і м’язистим, здавався втіленням спокою і самовдоволення.

Монморансі кинувся за бідолашним котом зі швидкістю двадцять миль на годину. Але кіт не поспішав — схоже, він навіть гадки не мав, що його життю загрожує небезпека. Він собі спокійно дріботів, аж поки його потенційний убивця не наблизився до нього на один ярд. Тоді він розвернувся і всівся посеред дороги. Він поглянув на Монморансі добродушним допитливим поглядом, наче запитував:

— Ви щось хотіли, сер?

Хоробрості Монморансі не бракувало ніколи. Але у вигляді того кота було щось незвичне, від чого навіть у найвідважнішого пса стислося б серце. Він різко зупинився і поглянув на Тома.

Вони обидва мовчали. Дивлячись на них, можна було собі уявити, що між ними відбувається розмова. Щось на зразок:

Кіт. Чи можу я чимось вам допомогти?

Монморансі. Ні-ні, дякую.

Кіт. Якщо вам справді щось потрібно, ви, не соромлячись, можете сказати.

Монморансі (відступаючи вниз по Гай-стрит). О, ні-ні, справді, не переймайтеся. Схоже, я помилився. Мені видалося, що ми знайомі. Вибачте, що потурбував вас.

Кіт. Ну що ви. Навпаки, це мені було приємно. То ви впевнені, що вам нічого не потрібно?

Монморансі (продовжуючи відступати). Цілком, цілком, дякую… З вашого боку це дуже люб’язно. Усього найкращого.

Кіт. І вам також.

Після цього кіт підвівся й пішов собі далі, а Монморансі, підібгавши те, що зветься хвостом, обережно повернувся до нас і зайняв непомітну позицію позаду.

До сьогодні від самого слова «кіт» Монморансі весь здригається і дивиться на вас таким жалісним поглядом, наче хоче сказати:

— Будь ласка, не треба.