Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Він подзвонив і наказав, щоб телеграма була відправлена негайно блискавкою.

Зося не відповіла. Не було відповіді і на інші телеграми, написані у тому ж відчайдушному і ліричному тоні.

Поїзд йшов до Чорноморська.

Перший пасажир скинув піджак, повісив його на мідний завиток багажника, потім стягнув черевики, по черзі підніс товсті ноги майже до обличчя і озув пантофлі з язичками.

— Ви чули історію, яка сталася з одним воронезьким землеміром, що виявився родичем японського мікадо? — запитав він, наперед посміхаючись.

Другий і третій пасажири присунулися ближче. Четвертий пасажир уже лежав на горішній полиці під колючою малиновою ковдрою, невдоволено проглядаючи ілюстрований журнал.

— Невже не чули? Один час про це багато говорили. Це був звичайнісінький землемір — дружина, одна кімната, сто двадцять карбованців платні. Прізвище Бігусов. Звичайна, ну, зовсім нічим непримітна людина, навіть, коли хочете знати, між нами кажучи, хам. Приходить він якось зі служби, а в нього в кімнаті сидить японець у такому, між нами кажучи, пречудовому костюмі, в окулярах, і, коли хочете знати, в черевиках зі зміїної шкіри, останній шик моди. «Ваше прізвище Бігусов?»— запитує япо-нець. «Так», — каже Бігусов, «А ім'я та по батькові?» — «Таке-то», — відповідає. «Правильно, — каже японець, — в такому разі, чи не будете ви ласкаві і чи не скинете толстовку — мені треба оглянути вас голого». — «Будь ласка», — каже. Ну, між нами кажучи, якщо хочете знати, японець голий тулуб навіть не розглядав, а зразу ж кинувся до родимої плями. Була у Бігусова така пляма на боці. Подивився на неї японець крізь лупу, сполотнів і каже: «Поздоровляю вас, громадянине Бігусов, і дозвольте вручити вам пакунок і пакет». Дружина, зрозуміло, розпаковує…

А там, коли хочете знати, лежить у стружках японський меч, гострий з обох боків. «Навіщо ж мені меч?»— запитав землемір. «А ви, — каже, — прочитайте лист. Там все написано. Ви самурай!» Воронеж, якщо хочете знати, не дуже великий центр. Між нами кажучи, яке може бути ставлення до самураїв? Найнегативніше. Ну, робити нічого. Бігусов бере лист, знімає чотирнадцять воскових печатей і читає його. Що ж ви думаєте? Виявляється, що рівно тридцять шість років тому через Воронезьку губернію проїздив якийсь японський напівпринц—інкогніто. Ну, звичайно, між нами кажучи, його високість спутався з якоюсь воронезькою дівчиною, прижив інкогніто дитину. І навіть мав намір одружитися, але мікадо шифрованою телеграмою заборонив. Напівпринцеві довелося виїхати, а дитя лишилося незаконним. Це й був Бігусов. І от через багато років напівпринц став помирати, а тут, як на зло, законних дітей немає, нікому передати спадщину. І до того ж згасає знаменитий рід, що для японця найгірше за все. Ну, довелося згадати про Бігусова. І опало ж на долю людині таке щастя! Зараз, кажуть, він уже в Японії. Старий помер. А Бігусов тепер принц, родич мікадо і до того ще, між нами кажучи, одержав готівкою мільйон ієн. Мільйон! Такому дурневі!

— Дали б мені мільйон! — сказав другий пасажир, совгаючи ногами, — я б їм показав, що робити з мільйоном!

У прогоні між горішніми полицями з'явилася голова четвертого пасажира. Він уважно поглядав на людину, яка так упевнено знала, що можна зробити з мільйоном, і нічого не сказавши, знову запнувся журналом.

— Це — так, — сказав третій пасажир, розриваючи залізничний пакетик з двома індивідуальними сухарями, — бувають різні факти в галузі обігу грошей. В однієї московської дівиці помер у Варшаві дядько і лишив їй у спадщину мільйон, а вона навіть не знала. Але там, за кордоном, пронюхали, і вже через місяць у Москву заявився досить пристойний іноземець. Цей голубчик вирішив одружитися з дівчиною, поки вона не дізналася про спадщину. А в неї в Москві був жених, теж досить пристойний молодий чоловік з Палати мір і ваги. Вона його дуже любила, і, природно, не хотіла виходити заміж за іншого. А той, іноземець, просто божеволіє, шле їй букети, цукерки, фільдеперсові панчохи. Виявляється, іноземний голубчик приїхав не сам від себе, а від акціонерного товариства, яке організувалося спеціально для експлуатації дядькової спадщини. У них навіть був основний капітал на вісімнадцять тисяч злотих. Цей їхній уповноважений мав щоб там не було одружитися з дівчиною і вивезти її за кордон! Дуже романтична історія! Уявляєте собі становище уповноваженого! Яка відповідальність! Адже він взяв аванс і не може його виправдати через отого радянського жениха! А там, у Варшаві, кошмар! Акціонери чекають, хвилюються, акції падають. Одно слово, все закінчилося крахом. Дівчина вийшла заміж за свого, за радянського. Так вона ні про що і не дізналася.

— Ну й дурепа! — сказав другий пасажир. — Дали б мені цей мільйон!

І, розхвилювавшись, він навіть ухопив з рук сусіда сухар і з'їв його.

Мешканець на горішній полиці придирливо закашляв. Очевидно, розмови заважали йому спати.

Внизу заговорили тихіше. Тепер пасажири сиділи тісно, голова до голови, і, захлинаючись, шепотіли:

— Нещодавно міжнародна організація Червоного Хреста давала об'яву в газетах про те, що розшукують нащадків американського солдата Гаррі Ковальчука, який загинув у тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році на війні. Спадщина — мільйон! Цебто було менше мільйона, але наросли проценти… І от у глухому селі на Волині…

На горішній полиці метлялася малинова ковдра. Бендерові було погано. Йому набридли вагони, горішні і нижні канапи, весь цей вічно рухливий світ мандрів. Він з радістю віддав би півмільйона, аби лише заснути, та шепіт внизу не припинявся.

— … Розумієте, в один житлокооп заявилася бабуся і каже:

«Я, — каже, — у себе в підвалі знайшла горщечок, не знаю, що в горщечку, ви вже зробіть ласку, подивіться самі». Заглянуло правління житлокоопу в