Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Весь день він їздив візником по місту. В кращому ресторані він півтори години страждав, чекаючи, поки ґрунтознавці, які обідали всім конгресом, не звільнять столи. В театрі в цей день показували виставу для ґрунтознавців, і квитків для іншої публіки не продавали. До того ж Остапа не впустили б до залу з мішком в руках, а подіти його нікуди. Щоб не ночувати заради науки на вулиці, мільйонер того ж вечора виїхав. Відіспався він у міжнародному вагоні.

Вранці Бендер зійшов у великому волзькому місті. З дерев, кружляючи, злітало жовте прозоре листя. Волга дихала вітром. Номерів не було в жодному готелі.

— Може, тільки через місяць, — з сумнівом говорили завідуючі з борідками і без борідок, вусаті і зовсім голені, — поки на електроцентралі не змонтують третій агрегат, — на номер і не сподівайтесь. Все віддано спеціалістам. А потім окружний з'їзд комсомолу. Нічого не можемо вдіяти.

Поки великий комбінатор стирчав біля високих конторок портьє, сходами готелів поспішали інженери, техніки, іноземні спеціалісти і комсомольці — делегати з'їзду. І знову Остапові довелося провести день на візникові, з нетерпінням чекаючи кур'єрського поїзда, де можна було вмитись, відпочити і почитати газетку.

Великий комбінатор провів п'ятнадцять ночей у різних поїздах, переїжджаючи з міста до міста, бо ніде не було номерів. В одному місці будували домну, в другому — холодильник, в третьому — цинковий завод. Все було переповнено діловими людьми. В четвертому місці Остапові поперек дороги став піонерський зльот, і в номері, де мільйонер міг би непогано провести вечір з подругою, галасували діти. В дорозі він обжився, придбав чемодан для мільйона, дорожні речі і екіпірувався. Остап вже обмірковував тривалу і спокійну подорож до Владивостока, розрахувавши, що поїздка туди й назад забере тижнів зо три, як раптом відчув, що коли він зараз же не осяде на твердій землі, то помре від якоїсь загадкової залізничної хвороби. І він зробив те, що робив завжди, коли в його кишенях було порожньо. Він почав видавати себе за когось іншого, телеграфуючи наперед, що, мовляв, їде інженер, чи лікар — громадський діяч, або ж відомий тенор чи письменник. Він дивувався: всім людям, які приїздили у справі, номери давали; Остап трохи відпочив від поїзної качки. Одного разу, для того щоб дістати номер, йому довелося видати себе за сина лейтенанта Шмідта. Після цього епізоду великий комбінатор віддався тривалим і не зовсім веселим роздумам.

«І це шлях мільйонера! — думав він у розпачі.—Де ж повага? Де пошана? Де слава? Де влада?»

Навіть Європа — «А», якою Остап хизувався перед Балагановим — костюм, черевики і капелюх — були придбані в комісійному магазині і, попри всі свої виключні якості, — мали істотний недолік: це були речі не свої, не рідні, з чужого плеча. їх. уже хтось носив, може, недовго, годину, хвилину, а все ж таки носив хтось чужий. Прикро було й те, що уряд не звертає ніякої уваги на скрутне становище мільйонерів і розподіляє блага в плановому порядку. І взагалі все було погано. Начальник станції не брав під козирок, що раніш він робив перед першим-ліпшим купчиком з капітальцем в п'ятдесят тисяч, батьки міста не приїжджали в готель з візитом, преса не поспішала брати інтерв'ю і замість фотографій мільйонерів друкувала портрети якихось ударників, що заробляли сто двадцять карбованців у місяць.

Остап щодня перещупував свій мільйон — і все був мільйон без якоїсь там дрібниці. Він докладав усіх зусиль, обідав по кілька разів на день, пив колекційні вина, давав всюди і по багато на чай, купив перстень, японську вазу і шубу на хорковому хутрі. Шубу й вазу довелося подарувати номерному, тому що Остап не любив возитися з громіздкими речами. В разі потреби він міг накупити безліч ось таких шуб і ваз. І все ж за місяць він зміг витратити лише шість тисяч.

Ні! Парад, було зрозуміло, не вийшов, хоч усе було на місці. Своєчасно вислано лінійних, у визначені строки прибули частини, грав оркестр. То полки дивились не на нього, не йому кричали «ура», не для нього вимахував руками капельмейстер. Проте Остап не відступав. Він покладав великі надії на Москву.

— А як Ріо-де-Жанейро? — збуджено запитав Балаганов. — Поїдемо?

— Ну його к бісу! — з несподіваною люттю відказав Остап. — Все це вигадки, немає ніякого Ріо-де-Жанейро, і Америки немає, і Європи немає, нічого нема. І взагалі останнє місто — це Шепетівка, об яку розбиваються хвилі Атлантичного океану.

— Ну й діла! — зітхнув Балаганов.

— Мені один лікар усе пояснив, — продовжував Остап, — закордон — це міф по загробне життя. Хто туди потрапить, той назад не повертається.

— Ну просто цирк! — викрикнув Шура, нічого не зрозумівши. — Ух, як я тепер заживу! Бідний Паніковський! Звичайно, він порушив конвенцію, та бог з ним! От би зрадів старий!

— Пропоную вшанувати пам'ять померлого вставанням, — сказав Бендер.

Молочні брати підвелися і хвилину постояли мовчки, дивлячись униз, на поламані бісквіти і нез'їдені бутерброди.

Тяжке мовчання порушив Балаганов.

— Знаєте, що з Козлевичем? — сказав він. — Просто цирк! Він все ж таки зібрав «Антилопу» і працює в Чорноморську. Листа прислали. Ось…

Бортмеханік вийняв з кепки листа.

«Здрастуйте, Шуро, — писав водій «Антилопи», — як живете? Ви все ще син л. Ш.? Мені живеться добре, тільки немає грошей, а машина після ремонту щось капризує і працює лише одну годину на день. Весь час її лагоджу, просто не вистачає сили. Пасажири ремствують. Може, ви, дорогий Шуро, надішлете мені олієпровідний шланг, хоч би не новий. Тут на базарі не можна дістати. Пошукайте на Смоленському ринку, там, де продають старі замки і ключі. А якщо вам недобре, то приїздіть,