Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
У небі вже займався день, і мандрівники побачили, що гори вже досить далеко — відступили на схід довгою кривою, що губилася за обрієм. Перед спостерігачами, коли вони подивилися на захід, пологі схили збігали в каламутні тумани далеко внизу. Довкола росли невеликі ліси зі смолянистих дерев: ялин, кедрів, кипарисів та інших видів, невідомих у Ширі, між якими траплялися просторі галявини; всюди була сила-силенна духмяного зела та чагарників. Далека подорож із Рівендолу привела їх аж ген на південь од їхніх рідних земель, але тільки зараз, у цьому захищеному краї, гобіти відчули зміну клімату Тут усюди вже буяла Весна: крізь мохи та глинища пробивалося молоде листя папороті, модрини розчепірили крихітні зелені пальчики, в дерні зацвітали дрібні квіти, всюди співали птахи. Ітілієн — нині спустошений сад Ґондору — і досі був привабливий, наче та розхристана лісова німфа.
На півдні та на заході він, захищений зі сходу Ефель-Дуатом, але не накритий гірською тінню, межував із теплими пониззями Андуїну; з півночі його заступав Емин-Муїл, але Ітілієн був відкритий для південних повітряних течій і для вологих вітрів із далекого Моря. Там росло багато могутніх дерев, посаджених дуже давно, — вони вже постаріли й потроху занепадали у стовпищі байдужих нащадків. Там були гаї та зарості тамарисків і колючих терпентинових дерев, олив і лаврів; там були ялівці та мирти; там чебрець кущився або, розпустивши повзучі здерев'янілі пагони, густими гобеленами засновував невидиме каміння; різні види шавлії випустили блакитні, червоні та світло-зелені квіточки; пробилися паростки материнки, петрушки й усілякого іншого зела, різної форми та з різним ароматом, якому в садівничих знаннях Сема бракувало назв. Скелясті гроти і стіни вже поцяткували ломикамінь і заяча капуста. Первоцвіти й анемони прокинулись у ліщинових чагарях; асфодили та квіти лілій кивали напіврозкритими голівками поміж трав — густих зелених трав біля водойм, де у прохолодних улоговинах, збігаючи з гір на шляху до Андуїну, затримувалися потічки.
Подорожні повернулися спинами до дороги й подалися схилом униз. Ішли, розгортаючи кущі й трави, і довкола них ширилися солодкі пахощі. Ґолум кашляв і блював, а гобіти дихали на повні груди, й Сем не витримав і засміявся — не задля жарту, а тому, що серце його раділо. Вони прямували за потоком, який швидко біг униз. Аж раптом він привів їх до невеликого чистого озера в затіненій долині — воно лежало серед руїн стародавньої кам'яної купелі, різьблений парапет якої майже цілком заріс мохами та шипшиною; довкола водойми стриміли шпичаки ірисів, а на темній, ледь побриженій її поверхні плавало латаття. Глибокий і чистий струмінь води невпинно та м'яко перетікав через кам'яний край купелі на протилежному боці.
Тут мандрівники вмились і досхочу напилися зі струмочка прісної води. Тоді взялися шукати місце для відпочинку та сховку — адже ця земля, хоч і досі милувала око, була територією Ворога. Вони недалеко відійшли від дороги, і навіть на такому короткому проміжку помітили шрами давніх воєн і нові рани, що їх завдали їй орки та інші підлі слуги Темного Володаря: незакопану яму зі сміттям і нечистотами, а також бездумно зрубані дерева, залишені помирати, на корі яких було грубо висічено зловісні руни чи знаки Ока.
Плазуючи трохи нижче від витоку озера, нюхаючи і торкаючи незнайомі рослини та дерева, Сем на часину забув про Мордор, але несподівано натрапив на нагадування про всюдисущу небезпеку. Він опинився у випаленому вогнем колі, посеред якого лежала купка обвуглених і потрощених кісток та черепів. Гінкі зарості вересу, дикої ружі та виткого ломиносу вже змикали свій покров над цим місцем жахливого бенкету й убивства, які відбулися тут нещодавно. Гобіт швидко повернувся до своїх супутників, але нічого їм не сказав: краще нехай кістки лежать собі спокійно, ніж їх має облизувати і паплюжити той Ґолум.
— Нумо шукати місце, де можна полежати, — сказав Сем. — Тільки не внизу Як на мене, вгорі нам буде найліпше.
Повернувшись трохи назад, мандрівники знайшли вгорі над озером глибоке брунатне ложе з торішньої папороті. За ним густо росли темнолисті лаври, які піднімалися стрімким схилом, увінчаним старими кедрами. Тут мандрівники й постановили собі відпочити решту дня, що обіцяв бути погожим і теплим. Гарний день для неквапливої прогулянки гаями та галявинами Ітілієну; проте, хоч орки й уникали сонячного світла, в цій землі було надто багато місцин, де вони здатні були влаштувати засідку і стежити за територією; та й інші лихі створіння могли вештатися поблизу: Саурон мав багато прислужників. Хай там як, а Ґолум відмовлявся рухатися далі при Жовтому Лику. Невдовзі він визирне понад темними хребтами Ефель-Дуату, і нещасне створіння зблідне й зіщулиться при світлі та на спеці.
Доки вони йшли, Сем постійно думав про їжу. Тепер, коли відступив відчай перед непрохідною Брамою, він, на відміну від свого пана, не був схильний надто легковажити питанням їхнього харчування під кінець цієї виправи: тож йому здавалося мудрим рішенням приберегти дорожній харч ельфів до гірших часів, які чекали на них попереду. А відтоді, коли він підрахував, що їхнього скупого провіанту ледве вистачить на три тижні, минуло вже приблизно шість днів.
«Ну, нам дійсно пощастить, якщо ми доберемося до Вогню за цей час! — подумав Сем. — А може, нам закортить повернутися додому. Авжеж, закортить!»
Окрім того, під кінець довгого нічного маршу, та ще й скупавшись і втамувавши спрагу, він почувався голодним, як ніколи. Вечеря чи сніданок біля каміна в їхній старій кухні на Торбиновому Узвозі — ось чого він справді потребував. Гобіта раптом осяяло, й він звернувся до Ґолума, який саме намагався вислизнути кудись у своїх справах, відповзаючи по папороті на всіх чотирьох.
— Гей! Ґолуме! — гукнув Сем. — Куди це ти зібрався? Полювати? Ну, послухай, ти, старий нишпорко, тобі не подобається наша їжа, і я сам був би не від того, щоби з'їсти щось інше. Кажеш, твоє нове гасло: Завжди готовий допомогти? А можеш знайти щось путнє для голодного гобіта?
— Так, мабуть, так, — відповів Ґолум. — Смеаґол завжди допомагає,
