Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
І Сем зітхнув.
— Ні, нема оліфантів, — повторив Ґолум. — Смеаґол про них не чув. Він не хоче їх бачити. Він не хоче, щоби вони були. Смеаґол хоче піти звідси і заховатися там, де безпечно. Смеаґол хоче, щоб і хазяїн пішов. Славний хазяїн, хіба він не піде зі Смеаґолом?
Фродо встав. Незважаючи на всі свої клопоти, він сміявся, коли Сем витупцював під стару вечірню казку про оліфанта, і сміх звільнив його від сумнівів.
— Добре було б, якби в нас була сотня оліфантів, а попереду на білому звірі їхав Ґандальф, — мовив він.
— Тоді ми, певно, проклали би собі шлях до цієї лиховісної землі. Та в нас їх немає — є тільки наші стомлені ноги, й усе. Ну, Смеаґоле, втретє, кажуть, щастить найбільше. Я піду з тобою.
— Хороший хазяїн, мудрий хазяїн, славний хазяїн! — радісно скрикнув Смеаґол, ластячись до колін Фродо. — Хороший хазяїн! Тоді відпочиньте, славні гобіти, під тінню каменів, притулившись до каменів! Відпочивайте і лежіть тихо, доки Жовтий Лик забереться з неба. Потім ми зможемо йти швидко. Тихими та швидкими, наче тіні, ми маємо бути!
Розділ 4
Про трави і про тушкованого кролика
ілька останніх світлих годин мандрівники відпочивали, пересуваючись у затінку за ходом сонця, допоки нарешті тінь од західного пруга їхнього виярку видовжилася й улоговину заповнила темінь. Тоді вони трохи попоїли й ощадливо попили. Ґолум не їв нічого, зате радо прийняв запропоновану воду.— Незабаром її в нас буде вдосталь, — сказав, облизуючи губи. — У потоках, які біжать до Великої Ріки, тече смачна вода, славна вода в тих землях, куди ми йдемо. А ще там є їжа для Смеаґола, мабуть. Він дуже голодний, так, ґолум!
Тоді він поклав дві великі пласкі долоні на свій вихудлий живіт, і в його очах спалахнули зелені вогники.
Коли невдовзі подорожні рушили в путь, перелізши через західний пруг виярка, сутінки були вже глибокі, тож троє супутників, наче привиди, розчинилися серед нерівностей землі, що межувала з дорогою. Минули три ночі після повні, Місяць піднімався над горами лише перед північчю, і рання ніч була темна хоч в око стрель. Тільки на вершині Вежі-Зубчака світився єдиний червоний вогник, і тільки так давала про себе знати недремна варта Мораннону.
Те Червоне Око, здавалося, нескінченно довго стежило за втечею подорожніх, котрі з труднощами прокладали собі шлях безлюдним кам'янистим тереном. Іти дорогою вони не наважувались і трималися праворуч якомога ближче до її смуги. Нарешті, коли ніч уже закінчувалась, а мандрівники добряче втомилися, бо зробили тільки один короткий привал, око на вежі змаліло до крихітної вогнистої точки, а потому зникло: вони звернули за темний північний виступ нижчих гір і поквапилися на південь.
З дивним відчуттям полегкості на душі гобіти вкотре спинилися на перепочинок, але ненадовго. Як на Ґолума, вони йшли надто повільно. За його підрахунками, від Мораннону до Роздоріжжя понад Осґіліатом було близько двадцяти миль, і він сподівався здолати цю відстань за чотири переходи. Тож невдовзі всі троє знову просувались уперед, допоки над розлогою сірою пусткою почало спроквола розтікатися світло раннього ранку. Доти вони пройшли вже майже п'ять миль, і гобіти не мали сили ступити далі ні кроку, навіть якби наважилися на це.
Дедалі ясніше світло відкрило їм землю — не таку пустельну та понищену, як раніше. Ліворуч досі грізно бовваніли гори, проте зовсім близько видно було південну дорогу, яка тепер віддалялася від чорних гірських основ і навскоси повертала на захід. За нею були схили, вкриті похмурими деревами, схожими на темні хмари, а довкола простяглися горбисті вересовища, зарослі також рокитником і кизилом та іншими не знаними гобітам чагарниками. Подекуди стояли гуртами високі сосни. Серця двох друзів знову трохи полегшали, незважаючи на втому: повітря було свіже та духмяне і нагадувало їм про пагорби далекої Північної Чверті. Приємно було перепочити, прогулятися землями, які перебували під владою Темного Володаря лише кілька років і ще не зовсім занепали. Але і про небезпеку друзі не забували, бо Чорна Брама все-таки була надто близько — хоч і прихована за понурими височинами. Тож гобіти взялися шукати безпечне місце, де би вони могли заховатися від лихих очей, допоки було світло.
День минув тоскно. Усі троє лежали у вересі й рахували повільні години, протягом яких нічого наче й не змінювалося, бо їх усе ще накривала тінь Ефель-Дуату і сонце було в імлі. Фродо часом спав, глибоко та спокійно, чи то довіряючи Ґолумові, чи то тому, що був надто виснажений, аби хвилюватися через нього. А Семові вдавалося хіба подрімати — навіть тоді, коли Ґолум, очевидячки, міцно спав, сопучи та посмикуючись у своїх таємних снах. Голод не давав Семові спати, може, ще більше, ніж недовіра, бо гобіт уже вельми тужив за смачною домашньою їжею, за «борщиком з горщика».
Щойно наближення ночі перетворило навколишні землі на безформну сіризну, подорожні знову рушили в путь. За коротку часину Ґолум повів їх униз до південної дороги, і згодом вони йшли вже швидше, хоча це було небезпечно. Їхні вуха напружено дослухалися, боячись почути стукіт копит чи звук кроків на дорозі попереду або позаду: та ніч проминула, а на шляху не з'явилося ні пішого, ні вершника.
Дорогу ту було споруджено в дуже давні часи. Приблизно за сорок п'ять верст униз від Мораннону її було відбудовано, проте в південному напрямку шлях дедалі більше поглинали нетрі. Уздовж упевненого прямого та рівного ходу її полотна досі траплялися витвори рук давніх людей: раз у раз воно пролягало між схилами пагорбів чи перестрибувало потік попід вишуканою аркою — символом тривкого зодчества; та, врешті-решт, усі скульптурні монументи зникли, й лише подекуди з того чи іншого боку визирали з-поміж кущів розбиті колони або стара бруківка несподівано вигулькувала серед чагарів і моху. Верес, дерева й орляк спускалися зі схилів, звисали з круч, розповзалися поверхнею дороги. Вона перетворилася на сільську ґрунтівку, якою мало хто користується, хоча й не петляла, впевнено тримаючи напрямок руху та ведучи подорожніх до мети найкоротшим шляхом.
Отак вони дісталися до північних кордонів тієї землі, яку люди називали колись Ітілієном — чудовим краєм високогірних лісів і гомінких струмків. Настала погожа ніч, визирнули зорі та місяць, і гобітам здалося, що чим
