Учень убивці - Робін Хобб

— Я роблю, що в моїх силах, сину, — тихо додав він. — Гадаєш, мені не боляче дивитися, як ти змарнів?

Веріті тяжко зітхнув.

— Я знаю. Це в мені говорить втома від Скіллу, а не я. Хоча б один з нас повинен тверезо мислити і зрозуміти, що відбувається. Як на мене, треба всього лиш відчути, а потім розібратися: як розсварити штурмана з веслярами, розкрити їхні потаємні страхи за допомогою Скіллу, розпізнати боягузів і найперше вдарити по них. Вони мені постійно сняться, а коли я намагаюся поїсти, то давлюся ними. Батьку, ти ж знаєш, що мені ніколи це не подобалося. Воїну не личить нишпорити й підглядати за чужими думками. Дайте мені меча — і я з радістю підгляну, які в них тельбухи. Мені простіше вбити когось клинком, аніж нацькувати на нього його собак, які живуть у його свідомості.

— Знаю, знаю, — спокійно промовив Шрюд, але, гадаю, він лукавив. Я принаймні розумів, чому Веріті так не подобається це завдання. Чесно кажучи, я був згоден з Веріті й відчував, що це якимось чином плямує його честь. Але коли він подивився на мене, то на моєму обличчі не прочитав осуду. У глибині душі мене починала мучити совість через те, що я не навчився володіти Скіллом і не міг зараз нічим допомогти своєму дядькові. «Цікаво, от він зараз дивиться на мене. Можливо, він бажає знову скористатись моєю силою?» — подумав я. Це налякало мене, але я приготувався до відповіді. Веріті лише лагідно всміхнувся, наче думав узагалі про щось інше. Проходячи повз мій стілець, він погладив мене по голові, як Леона.

— Продовжуй вигулювати мого пса. Пусте, що він ловить тільки кроликів. Мені дуже шкода, що йому доводиться кожного дня залишати мої покої, але він жалібно скімлить, як недотепа, і це відвертає мене від справи.

Я кивнув і здивовано відчув, яку силу він випромінює. Я відчув тінь власного болю, коли мене розлучали з моїми собаками.

— Веріті.

Принц повернувся до Шрюда.

— Мало не забув, чому я тебе покликав. Звісно, це з приводу принцеси з гір. Кеткін чи як її там…

— Кеттрікен. Це я принаймні запам’ятав. Коли востаннє бачив її, вона була худенькою дівчинкою. Отже, ти обрав її?

— Так. Через ті причини, які ми вже обговорили. Все відбудеться за десять днів до Дня Урожаю. Щоб дістатися вчасно, виїзди в першій половині Дозрівання. Там відбудеться церемонія вашого союзу перед її людьми. Потім ви підпишете всі угоди, а офіційне весілля відбудеться пізніше, коли ти повернешся сюди разом з нею. Регал повідомив, що тобі треба…

Веріті зупинився, і його обличчя потемніло у відчаї.

— Я не можу, ти ж знаєш! Якщо я припиню працювати під час Дозрівання, то наречену буде нікуди везти. Острів’яни завжди поводяться найбільш жадібно та відчайдушно в останній місяць перед зимовими штормами, які заганяють їх до свого клятого берега. Гадаєш, цього року буде інакше? Що, як я привезу сюди Кеттрікен, а вони вже бенкетуватимуть у Баккіпі, в той час як мене вітатиме твоя голова на палі?!

Король Шрюд роздратувався, але спробував стриматись:

— Ти справді гадаєш, що вони будуть насідати на нас, якщо ти відкладеш свої намагання на двадцять днів?

— Я впевнений, — втомлено промовив Веріті. — Я впевнений у цьому так само, як і в тому, що мушу бути на своєму посту замість того, щоб сперечатися з тобою. Батьку, передай їм, хай перенесуть. Я приїду, як тільки земля добряче вкриється снігом, а благословенний шторм пожене всі кораблі в їхні порти.

— Ледве чи, — засмучено промовив Шрюд. — У них є свої вірування в горах. А весілля взимку — до поганого врожаю. Ти повинен одружитися восени, коли земля дає нам свої дарунки, або пізньої весни, коли вони орють свої маленькі нивки посеред гір.

— Не можу. Доки в горах настане весна, тут уже буде літо. Хіба нам потрібні пірати в наших оселях? Вони повинні це розуміти!

Веріті покрутив головою, як норовливий кінь на короткому поводі. Йому не хотілося бути тут. Хоч він не любив Скілл, але кликав його. Веріті хотів повернутися до своєї роботи, і це не мало нічого спільного із захистом королівства. «Цікаво, чи Шрюд розуміє це? А Веріті?»

— Розуміти — це одне, — пояснив король. — А стверджувати, що вони вихваляються своїми звичаями, — це інше. Веріті, це конче потрібно зробити зараз. — Шрюд потер голову, наче від болю. — Нам потрібен цей союз. Нам потрібні її солдати, посаг та захист її батька. Цього відкладати не можна. Принаймні можеш поїхати в закритих ношах, щоб не мати клопоту з кіньми. А дорогою займатимешся своїм Скіллом. Тобі це може навіть піти на користь. Розвієшся, збадьоришся і…

— НІ! — заволав Веріті.

Шрюд обернувся з таким виглядом, наче його приперли до підвіконня. Веріті підбіг до столу й гахнув кулаком. Я ще ніколи не бачив його таким розлюченим.

— Ні, ні і ще раз ні! Я не можу боротися з піратами під час тіпання в ношах. І я не можу приїхати до нареченої, яку ти мені вибрав, у паланкіні, наче каліка або недоумок. Я навіть не пригадую, як виглядає ця жінка! Ще бракувало, щоб вона мене побачила в такому вигляді, а мої люди шкірилися за спиною, дейкаючи: «До чого докотився сміливець Веріті! Їздить, як паралізований дід, а його сватають за якусь жінку, неначе бабія з островів». Ти взагалі чим думав, будуючи ці дурні плани? Ти ж був у горах і знаєш їхні звичаї. Уяви, що їхні жінки казатимуть про чоловіка, який покаже себе таким хи´рявим? Навіть їхні аристократи позбуваються дитини, що народилась неповноцінною. Твій план таким чином провалиться, й ти віддаси Шість герцогств на поталу піратам.

— Тоді, може…

— Може, до нас уже наближається червоний корабель. Пірати вже помітили Яєчний острів, а капітан відкидає поганий сон, який йому наснився вчора, штурман виправляє курс, не розуміючи, як він міг проґавити наш берег. Усе, що я зробив сьогодні вночі, доки ти спав, а Регал танцював і пив зі сватами, було даремно. А ми стоїмо тут і базікаємо. Батьку, владнай це так, як хочеш і можеш. Головне, щоб це не відвертало мене від Скіллу, доки гарна погода загрожує нашим