Учень убивці - Робін Хобб
Як на мене, готуватися до весілля в такий спосіб — незручно й негарно: молодий та молода зустрінуться аж через місяць після весілля. Але політичні сподівання були важливішими за почуття головних учасників. Тому підготовка до окремішнього святкування тривала.
Я давно очутився після того, як Веріті скористався моєю силою. Більше часу я усвідомлював, до чого призвело те, що Гален затуманив мій розум. Гадаю, я знехтував би порадою Веріті й кинув би йому виклик. Але Гален поїхав разом із процесією у бік Джампі. Він вирішив відвідати своїх родичів у Ферроу. Поки він повернеться, я вже буду в дорозі до Джампі. Тому Гален випав з мого поля зору.
В мене знову було дуже багато вільного часу. Я досі щодня опікувався Леоном. Але це забирало не більше години-двох. Я не зміг дізнатися нічого нового про напад на Барріча, а сам він так і не виявляв бажання зі мною спілкуватися. Я зробив одну вилазку до Баккіпа, але коли випадково проходив повз свічну крамничку, вона була зачинена і там було зовсім тихо. В сусідній лавці мені повідомили, що вона вже зачинена більше десяти днів і щоб я морочив голову комусь іншому, якщо не збираюся купувати шкіряну збрую. Я згадав про хлопця, якого останнього разу бачив з Моллі, і побажав їм обом… усього поганого.
Я спробував зустрітися з блазнем лише через свою самотність. Я ніколи не шукав з ним зустрічі. Але він виявився потайнішим, аніж я міг уявити.
Через кілька годин блукання замком я так і не зустрів блазня. Тому наважився сходити в його кімнату. Я вже давно знав, де вона, та ніколи там не був. Але не тільки через те, що вона розміщувалась у дальній частині замку. Блазень не любив бачитися з кимось віч-на-віч, окрім випадків, коли він сам пропонував. Його кімната була нагорі башти. Федврен казав мені, що раніше там складали карти, бо звідти було повністю видно землі навколо Оленячого замку. Але прибудови закрили огляд, тому карти почали малювати з вищих башт. Тепер кімната годилася хіба на те, щоб стати помешканням для блазня.
Я піднявся в його кімнату за день до того, як почали збирати врожай. Уже стояла задушлива погода. Башта була закритого типу, лише вузькі бійниці пропускали світло, в якому крутилися пилинки, що піднімалися зі сходів, стривожені моїми кроками. Спершу через темряву в башті мені здалося, що тут прохолодніше, аніж на вулиці. Але поки я піднімався, ставало спекотніше й тісніше. Коли я дістався верхівки, здавалося, що тут узагалі немає чим дихати. Я втомлено підняв кулак і постукав у міцні двері.
— Це я, Фітц! — Але мертве гаряче повітря заглушило мої слова, як волога ковдра гасить полум’я.
Чи можна було так виправдати свій непроханий візит? Можливо, треба сказати, що я думав, що він не чує, як я стукаю, тому вирішив увійти й подивитися, чи він удома? Або що дуже хотів пити через спеку, тому вирішив зайти в його кімнату в надії, що там є вода і трохи більше свіжого повітря? «Пусте», — вирішивши так, зайшов досередини.
— Блазню? — гукнув я, але відчув, що його там немає. Не те, що я зазвичай відчуваю чиюсь присутність чи відсутність, але в кімнаті було занадто тихо. Та я стовбичив біля дверей і витріщався на всі таємниці блазня, які щойно мені відкрилися.
Тут було світло й кілька ваз із квітами. Мене здивувало розмаїття кольорів. У кутку стояли ткацький верстат та корзини з чудовими нитками різних яскравих відтінків. Я вперше бачив таке в’язане покривало на ліжку та фіранки на відчинених вікнах. На них було вишито геометричні орнаменти, які химерно утворювали квіткові поля під блакитним небом. У глиняній мисці посеред квітів плавав витончений срібний маленький лебідь. На дні посудини лежала галька. Я спробував уявити блідого і в’їдливого блазня поміж цього різнобарв’я та краси. Зробив крок углиб кімнати й побачив таке, що зворушило мене до глибини душі.
Я спочатку прийняв його за немовля. Без жодних думок зробив ще два кроки і присів біля корзинки, у якій воно лежало. Але то була не жива дитина, а лялька, зроблена так майстерно, що мені здавалося, наче маленька фігура дихає. Я простягнув руку до блідого витонченого личка, але торкнутися не наважився. Не міг собі уявити, що можна вручну так добре зобразити вигин брів, заплющені очі, легкий рум’янець на маленьких щічках. Навіть мініатюрну ручку на покривалах. Я гадки не мав, з якої глини виготовили цю ляльку та хто фарбував малюсінькі дитячі вії. Крихітне покривало було вишите фіалками, а подушка зроблена зі справжнього атласу. Не пам’ятаю, скільки я там стояв мовчки, наче переді мною дійсно було спляче немовля. Але врешті-решт встав, позадкував з кімнати блазня й тихенько зачинив за собою двері. Почав повільно спускатися нескінченними сходами, розриваючись між страхом, що зустріну блазня, який повертатиметься до своєї кімнати, і тягарем того, що не лише я страждаю від самотності в замку.
Чейд викликав мене тієї ночі. Але коли я піднявся до нього, то з’ясувалося, що він просто хотів мене побачити. Ми сиділи біля темного каміна, майже не розмовляючи. Чейд дуже постарів і був такий же виснажений, як і Веріті. Його кістляві руки, здавалося, зовсім висохли, а білки очей почервоніли. Йому варто було поспати, але замість цього він покликав мене. Чейд недвижно сидів і мовчав, іноді «клюючи» їжу, яка стояла перед ним. Нарешті я вирішив допомогти йому.
— Ти боїшся, що я не зможу? — тихо запитав я.
— Не зможеш чого? — неуважно перепитав Чейд.
— Вбити Раріска, гірського принца.
Чейд повністю повернувся до мене. Знову настала довга пауза.
— Ти не знав, що король Шрюд доручив це мені, — невпевнено промовив я.
Чейд знову повільно повернувся до каміна, уважно вдивляючись у нього, наче там горів вогонь.
— Я лише виготовляю знаряддя, — нарешті промовив він тихим голосом. — А хтось
