Учень убивці - Робін Хобб

— Гадаєш, це погана… справа? Що це неправильно? — Я вдихнув. — Наскільки мені говорили, йому недовго залишилось жити. Тому для нього краще тихо померти вночі, аніж…

— Хлопче, — тихо зауважив Чейд. — Не вдавай із себе когось іншого. Ми вбивці, а не милосердні помічники мудрого короля. Ми політичні вбивці, які сіють смерть в ім’я нашого правителя. Ось ми хто.

Тепер я дивився туди, де колись горів вогонь.

— Ти ускладнюєш моє завдання, хоча воно й так складне. Чому? Чому ти зробив з мене вбивцю, а тепер намагаєшся підірвати мою рішучість… — Я не зміг закінчити речення.

— Гадаю… та не зважай. Напевне, це у мені говорить заздрість. Цікаво, чому Шрюд використовує тебе замість мене. Можливо, це мій страх, що я йому більше не потрібен. Можливо, я тебе так добре знаю і тому шкодую, що зробив з тебе…

Тепер Чейд не договорив. Його думки були там, де їх не могли дістати слова.

Ми розмірковували над моїм завданням. Це було не виконання справедливої королівської волі й не смертний вирок злочинцю, а просто усунення особи, яка заважає впливовішій особі. Я сидів, не рухаючись, доки не почав сумніватися, що впораюся. Затим підняв голову й побачив срібний ніж для фруктів, що стирчав з полиці каміна. «Здається, я знаю відповідь», — подумав я.

— Веріті поскаржився королю з приводу тебе, — раптом промовив Чейд.

— Поскаржився? — мляво запитав я.

— Шрюду. По-перше, що Гален жорстоко з тобою поводився і обдурив тебе. Це була офіційна скарга, оскільки Веріті вважає, що Гален позбавив королівство людини, яка б володіла Скіллом, у такий час, коли це найбільш потрібно. Він неофіційно запропонував Шрюду, що сам розбереться з Галеном, доки цього не зробив ти.

Дивлячись на Чейда, я усвідомив, що йому передали всю розмову з Веріті. Я не знав, як на це реагувати.

— Я б не став самостійно мститися Галену, бо Веріті попросив мене цього не робити.

Чейд задоволено подивився на мене.

— Я так і сказав Шрюду. Але він наказав, щоб я передав це тобі, а також, що він сам про це подбає. Цього разу король хоче показати свою справедливість. Почекай, і ти не пошкодуєш.

— А що він зробить?

— Цього я не знаю. Мені здається, Шрюд і сам не знає. Того чоловіка варто покарати. Але слід почекати. Якщо нам доведеться вчити більше людей володіння Скіллом, то Галена не можна ображати. — Чейд прокашлявся і стишив свій голос. — Також у Веріті була ще одна скарга. Він відкрито звинуватив Шрюда і мене в тому, що ми хочемо пожертвувати тобою заради королівства.

Я раптом здогадався, чому Чейд покликав мене сьогодні. Але змовчав. Чейд заговорив повільніше.

— Шрюд переконував мене, що в нього і в думках цього не було. Як на мене, я не думав, що це правда. — Чейд знову зітхнув, наче йому було важко це вимовити. — Шрюд — король, хлопче, тому насамперед має дбати про королівство.

Запанувала довга тиша.

— Ти кажеш, що він готовий без вагань пожертвувати мною.

Чейд не відводив погляду від каміна.

— І тобою, і мною. Навіть Веріті, якщо це буде в інтересах королівства. — Після цих слів Чейд глянув на мене і промовив: — Ніколи не забувай про це.

В ніч перед від’їздом весільної процесії у двері постукала Лейсі. Було вже пізно, тому коли вона сказала, що Пейшенс хоче бачити мене, я дурнувато запитав:

— Зараз?

— Ну ти ж завтра їдеш, — зауважила Лейсі. Я покірно пішов за нею, наче в цьому була якась логіка. Пейшенс сиділа в кріслі на подушках у яскравій вишитій накидці поверх нічної сорочки. Її волосся лежало на плечах. Коли я присів, куди вона вказала, Лейсі продовжила причісувати її.

— Я чекала, що ти прийдеш і вибачишся, — зауважила Пейшенс.

Я одразу ж відкрив рота, щоб вибачитися, але вона роздратовано махнула рукою.

— Ми з Лейсі сьогодні це обговорювали, і я зрозуміла, що вже не ображаюся на тебе. Я вважаю, що хлопці іноді повинні бути нечемними. Я подумала, що ти не мав жодних поганих намірів, тому тобі не треба вибачатися.

— Я хотів вибачитися, але не знав, як це зробити… — заперечив я.

— Вже пізно. Я тобі пробачила, — швидко промовила вона. — Окрім того, у нас немає часу. Тобі вже треба спати. Але оскільки ти по-справжньому починаєш своє світське життя, я хочу тобі дещо дати, поки ти не поїхав.

Я відкрив рота, але не сказав ні слова. Якщо вона думає, що це моя перша світська подорож, я не заперечуватиму.

— Присядь, — наполегливо сказала вона і вказала на місце біля своїх ніг.

Я покірно сів. Уперше я помітив маленьку коробочку, яку вона тримала на колінах. Її було вирізано з чорного дерева, а на кришці красувався барельєф у вигляді оленя. Коли вона відкрила коробочку, я вловив запах ароматного дерева. Вона дістала сережку й приміряла до мого вуха.

— Занадто маленька, — пробурмотіла вона. — Навіщо носити прикраси, якщо їх ніхто не бачить?

Пейшенс перебирала інші сережки, постійно коментуючи кожну. Врешті вона дістала срібну сіточку з блакитним каменем. Пейшенс скривилася, але потім неохоче кивнула.

— У нього гарний смак, хоча, окрім цього, більш нічого немає.

Вона знову піднесла сережку до мого вуха і без попередження різко проткнула мочку булавкою.

Я зойкнув і схопився за вухо. Але вона прибрала мою руку.

— Не будь дитиною. Біль швидко мине.

На сережці була якась застібка, і Пейшенс безжально зігнула моє вухо, щоб застібнути прикрасу.

— Йому пасує, чи не так, Лейсі?

— Незлецько, — згідливо кивнула Лейсі, як завжди, займаючись своїм мереживом.

Пейшенс жестом вказала, що я можу бути вільний. Коли я піднявся, щоб піти, вона промовила:

— Пам’ятай, Фітце. Байдуже, володієш ти Скіллом чи ні, носиш його ім’я чи ні, ти завжди залишаєшся сином Чівелрі. Поводься гідно. Тепер іди й лягай спати.

— З моїм вухом? — запитав я, показавши кров на кінчиках пальців.

— Вибач, я не подумала… — почала вона, але я перебив:

— Пізно вибачатися. Я вже пробачив вам. Дякую.

Коли я виходив, Лейсі все ще хихикала.

Наступного ранку я рано прокинувся, щоб зайняти своє місце у весільній процесії. На знак нашого нового союзу ми везли дорогі подарунки. Деякі з них