Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

До мене долинув звук, що перекрив шелест трави під копитами Дима, наче хтось наближався до мене з правого боку. Цей звук стих, а тоді я почув його знову. Це не скидалося на звук кроків, радше, наче чиєсь тіло зачепило гілку, і та тихенько рипнула, протестуючи.

Прикинувши, як розташовані дерева та кущі з того боку, я вирішив не рухатись, а дати підкрадачеві наблизитись. Я відкинув ідею викликати Лоґрус і застосувати магічну атаку. Це потребувало б трохи більше часу, ніж я, на мою думку, мав. Окрім того, судячи з поведінки Дима і тих звуків, які розчув, припускав, що до мене наближається тільки одна істота. Втім, я був готовий застосувати в разі потреби деякі заклинання — і наступальні, й захисні, — на додаток до того, якими я захистив себе, лягаючи спати. Але проблема в тому, що на розроблення пристойної серії заклинань може піти кілька днів усамітненої праці, а треба ж їх іще скомпонувати і підготувати так, щоби були напоготові, й тільки тоді потрібної миті матиму їх під рукою. Хоча за тиждень чи два вони почнуть потроху втрачати силу. Інколи заклинання діють довше, інколи менше. Це залежить від тієї енергії, яку ти готовий на них витратити, а також від магічного клімату в тій Тіні, де відбувається дія. Це дуже клопітка справа, якщо ти не впевнений, що вони тобі точно знадобляться за короткий час. З іншого боку, кожний серйозний чаклун мусить мати напохваті хоча б одне заклинання для нападу, одне для захисту і ще одне — для втечі. Але я за натурою ледачкуватий, а ще трохи безтурботний, тому донедавна не потребував таких приготувань. А знедавна у мене не було часу до них вдаватися.

Тому викликати наразі Лоґрус і спробувати захистити себе його межами означало б витратити неймовірні обсяги грубої сили. А це завжди дуже виснажливо для того, хто так діє.

Хай він підійде до мене, і йому доведеться зустрітися з холодною сталлю та зашморгом.

Тепер я відчував, як невідомий наближається, чув м’яке рипіння соснової глиці. Ну, вороже, ще кілька футів... Ходи ближче. Це все, що мені потрібно. Перетни межу...

Він зупинився. Тепер я міг чути рівне, тихе дихання.

А тоді почув шепіт:

— Ти вже маєш знати про мене, магу. В кожного з нас свої трюки, і мені відомі всі твої.

— Хто ти такий?! — вигукнув я, стиснувши ефес меча, перекотившись та прийнявши низьку стійку, вдивляючись у темряву й описуючи коло вістрям клинка.

— Я ворог, — почув у відповідь. — Той, на якого ти ніколи не чекав.

9

Сила.

Я пригадав той день, коли стояв на вершині скелястого уступу.

Фіона, одягнена в лавандові кольори, підперезана срібним паском, стояла на іншій скелі, праворуч і вище за мене. У правиці вона тримала срібне люстерко й дивилася вниз крізь туман, туди, де височіло велике дерево. Навколо стояла абсолютна тиша, навіть наші голоси лунали наче крізь вату. Верхівка дерева розчинялась у хмарі густого туману. Стовп світла, що пробився крізь хмару, чітко висвічував стовбур на тлі ще однієї туманної завіси, що підіймалася й ось-ось мала злитися з тією, котра звисала згори. Біля підніжжя дерева пролягала яскрава лінія, що, очевидно, світилася власним світлом. Вкарбована у землю, лінія вигиналася, зникаючи в тумані. Ліворуч від себе я роздивився ще сегмент кола, що світився з тією ж інтенсивністю; лінія виринала з білої стіни туману й знову поверталася до неї.

— Що це, Фіоно? — запитав я. — Навіщо ти привела мене до цього місця?

— Ти чув про нього, — відповіла вона. — Я хотіла, щоб і побачив його.

Я похитав головою.

— Ніколи про нього не чув. Гадки не маю, що це таке.

— Ходімо, — мовила вона і почала спускатися.

Я простягнув їй руку, але вона її проігнорувала, рухаючись стрімко і граційно. Ми зійшли зі скель та підійшли ближче до дерева. Це місце здавалося наче знайомим, але я не міг пригадати, звідки воно мені відоме.

— Ти чув про нього від свого батька, — нарешті сказала Фіона. — Він витратив багато часу, розповідаючи тобі свою історію. Батько точно не забув розповісти й про це.

Я зупинився, бо нарешті зрозумів, а радше, здогадався.

— Це дерево... — вимовив я.

— Корвін встромив у землю свою палицю, коли почав створювати новий Лабіринт, — сказала вона. — Палиця була свіжа й пустила коріння.

Мені здавалося, що я відчуваю, як земля під моїми ногами легенько тремтить.

Фіона повернулася спиною до напрямку нашого руху, піднесла до очей люстерко, повернувши його так, щоби бачити віддзеркалення через своє праве плече.

— Так, — промовила після невеличкої паузи. Відтак простягнула дзеркальце мені. — Подивися, — наказала вона, — так, як дивилась я. — Узявши дзеркальце, я відповідно розвернув його й зазирнув до нього.

Відбиток у дзеркалі відрізнявся від тієї картини, яку я раніше уважно вивчав неозброєним оком. Тепер бачив те, що було позаду дерева, за білою завісою туману, і розрізнив іще частину незнайомого Лабіринту. Розкинувшись по землі, вогняні візерунки зміїлися, ведучи до кінцевої точки в лівій його частині, але сама вона залишалася прихованою за нерухомою вежею з туману, крізь яку ледь помітно просвічувалися крихітні вогники, що скидалися на зірки.

— Він не схожий на Лабіринт в Амбері, — зауважив я.

— Ні, — погодилася вона. — Може, він нагадує Лоґрус?

— Ні. Насправді, Лоґрус увесь час змінюється. Але залишається кутастим, а тут переважно криві та вигини.

Я ще трохи роздивився цю картину, а тоді повернув Фіоні люстерко.

— Цікаві чари на цьому дзеркалі, — зауважив, бо встиг приглянутись і до нього, поки воно було у мене в руках.

— І набагато складніші, ніж можна подумати, — відгукнулася вона, — бо це не простий туман. Дивися.

Фіона підійшла до початку Лабіринту, неподалік могутнього дерева, і зробила рух, наче намагаючись поставити ногу на яскраву доріжку. Перш ніж вона опустила ногу, невеличкий електричний розряд, спрямований угору, блиснув із Лабіринту й поцілив їй у підошву черевика. Вона швидко відсмикнула ногу.

— Він мене відкидає, — пояснила. — Не дає ступнути. Спробуй ти.

Щось у її погляді мені не сподобалось, але я підійшов ближче.

— А чому крізь твоє дзеркало