Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Я напружував мозок, але не міг вирахувати, яка загроза то могла бути. Може, я взагалі йду хибним шляхом у міркуваннях?
Вона, це факт, знала далеко не все. Заманила мене до Лісового будинку не лише для того, аби заховати від подальших можливих нападів, а й бажаючи викачати з мене всю інформацію, якою володію. І те, про що саме вона хотіла дізнатися, не менш цікаво, ніж те, що вона знала.
Я швидко перемотав стрічку спогадів. Яким було її перше запитання?
Подумки я знову опинився в будинку Білла Рота. Починаючи звідти, чув це питання кілька разів. Перебуваючи Джорджем Генсеном, вона вперше поставила мені це питання, наче мимохідь, і я збрехав; вона запитала про це, коли була голосом у слухавці, й тоді я не відповів; коли вона була Меґ Девлін і ми з нею були в ліжку, вона нарешті змусила мене відповісти їй чесно на запитання: «Як звати твою матір?»
Коли я сказав їй, що мою матір звуть Дара, вона, нарешті, почала говорити зі мною відверто. Попередила мене щодо Люка. Гадаю, вона хотіла сказати мені ще більше, але тут з’явився чоловік справжньої Меґ, і наше спілкування закінчилося.
Навіщо вона це питала? Моя відповідь засвідчила, що я походжу з Дворів Хаосу, але про них вона не згадувала. Однак це було чомусь важливо.
Я мав відчуття, що вже знаю відповідь, але не зможу припасувати її кудись, поки не поставлю правильного запитання.
Досить. Я не зможу просунутися далі. Те, що вона знає про моє походження з Дворів Хаосу, нікуди мене не веде. Мабуть, вона знає і про те, що я пов’язаний з Амбером, але я теж не бачу, як це може впливати на події.
Отже, варто відкласти цей факт і повернутися до нього згодом. Я маю обдумати ще купу важливих речей. Принаймні тепер у мене виникло чимало нових питань, які можна буде поставити їй, коли ми зустрінемося наступного разу. А я не сумнівався, що ми з нею ще зустрінемося.
Тоді мені на думку спало ще дещо. Якщо вона й насправді захищала мене, я цього не помічав. Отримав від неї купу інформації, можливо, й правдивої, але перевірити яку я був не в змозі. Починаючи з того часу, як вона телефонувала й чатувала на мене в Нью-Йорку, і закінчуючи вбивством мого єдиного джерела інформації у Смертельному провулку, від неї було більше клопоту, ніж користі. Можна було припустити, що вона з’явиться знову й ускладнить мені життя своєю допомогою у найневчасніший момент.
Тому, замість готувати вступне слово для звіту Рендомові, я упродовж наступної години розмірковував над природою істоти, здатної переселятися в інших людей і заволодівати ними. Схоже, є не так багато способів це робити, і я швидко звузив поле пошуків, пригадавши все, що мені відомо про неї, та застосувавши прийоми, яких мене навчив мій дядько. Потім звернувся до сил, які могли стати мені в пригоді.
Мене цікавили тонічні вібрації, що супроводжують різні аспекти цих сил. Звісно, діяти в лоб ефектно, але марнотратно й дуже виснажує оператора, не кажучи вже про естетичний бік. Краще підготуватися заздалегідь.
Після кількох спроб мені вдалося виявити ключові звуки і скласти з них заклинання. Сухай, мабуть, зробив би його ще коротшим, проте тут також діє закон спадної віддачі[59], тож я розрахував необхідний мінімальний обсяг, аби заклинання діяло, якщо я не помилився зі самого початку. Отже, перевірив його та відредагував. Вийшло воно довгеньким — відразу таке не відтарабанити, а надто поспіхом; а я, найімовірніше, поспішатиму. Перевіряючи його, вирішив, що трьох ключових слів мені вистачить, але додати четверте не буде зайвим.
Викликавши Лоґрус, я вставив свій язик у його рухливий орнамент. Після цього промовив заклинання, повільно й чітко, пропустивши чотири ключові слова, які сам обрав. Доки лунали слова, дерева навколо мене завмерли, а заклинання повисло переді мною зім’ятим метеликом зі звуків та кольорів, який потрапив у павутиння мого бачення Лоґрусу. Тепер заклинання прийде до мене, коли я промовлю чотири пропущені слова.
Я відігнав бачення й відчув, як розслабився мій язик. Тепер не тільки вона здатна на прикрий сюрприз.
Відтак зупинився ковтнути води. Небо почало темнішати, навколо ожили лісові шерехи. Міркуючи про те, чи виходили на контакт з Рендомом Фіона та Блейз і що поробляє Білл у місті, я прислухався до скрипу та перестуку одна об одну гілок у кронах. Зненацька відчув, що за мною спостерігають. Це не було холодне уважне придивляння крізь Козирі, ні; чітке усвідомлення, що на мене дивляться очі. Я здригнувся. Після всіх цих роздумів про ворогів...
Поклавши руку на ефес меча, я простував далі. Ніч ледь розпочалась, і попереду чекало більше миль, аніж залишилося позаду.
Насторожено протинав я темряву, але не чув і не бачив нічого підозрілого. Може, я помилився, оцінюючи наміри Джасри, Шару й навіть Люка? І просто зараз мене переслідує зграя найманих убивць? Час від часу я натягував повіддя і мить чи дві сидів нерухомо, прислухаючись. Але жодного разу не почув чогось незвичного, чогось такого, що видавало б переслідування. Згадав про блакитний ґудзик, що лежав у моїй кишені. Може, це він діє як маяк для зловорожих посланців чаклуна? Не хотів викидати цю річ, бо відчував, що його використання можуть бути цікавими. Крім того, якщо ґудзик уже залишив на мені свою мітку, що цілком можливо, я нічого б не виграв, позбувшись його тепер. Мав намір сховати його десь, а вже потім звільнитися від його вібраційного сліду. А доти робити щось із ним було б нерозумно.
Небосхил дедалі темнішав, і на ньому замиготіли перші зірки. Тепер ми з Димом просувалися ще повільніше, хоча шлях залишався досить уторованим і я добре розрізнював його бліду смугу та міг не боятися раптової завади. Праворуч від мене проухкала сова, а за мить я побачив, як її темний
