Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Звісно, — відповіла вона. — Коли ви збираєтесь їхати?

— Щойно здобуду коня.

Вона підвелася.

— Перепрошую, я не зрозуміла, що ви поспішаєте. Ходімо, проведу вас до стаєнь просто зараз.

— Дякую.

Відходячи від столу, я прихопив ще кілька крекерів, шматочок сиру й одним ковтком допив вино. Бажав би я знати, де цієї миті літає блакитний туман! Знайшовши непоганого коника, якого Вінта дозволила мені залишити в стайнях Бейлів у Амбері, я осідлав його і взяв за вуздечку. Коник був сірий, а ім’я мав Дим. Надягнувши плаща, я потиснув Вінті обидві руки.

— Дякую за гостинність, — сказав, — навіть якщо ви її не пам’ятаєте.

— Зачекайте прощатися, — мовила вона. — Обігніть патіо та під’їдьте до дверей кухні. Я дам вам зі собою пляшку води і трохи їжі в дорогу. У нас із вами не було бурхливого роману, що випав мені з пам’яті?

— Джентльмен завжди зберігає таємницю, — відповів я.

Розсміявшись, вона штовхнула мене у плече.

— Колись заходьте, якщо будете з візитом в Амбері, — мовила. — Допоможете мені пригадати...

Я приторочив до сідла кілька саков, торбу із сіном для Дима, прихопив довгу мотузку, щоби прив’язувати його. Вінта попрямувала до будинку, а я вивів Дима за огорожу, сів на нього і кружним шляхом поїхав услід за Вінтою. Кілька собак ув’язалися за нами, стрибаючи на мене. Я обігнув будинок і, натягнувши повід, спішився біля кухонних дверей. Дивився на патіо, відчуваючи, що теж хочу мати таке саме, де я вранці міг би сидіти й пити каву. А може, мені просто не вистачало товариства?

Трохи згодом двері відчинились, із них вийшла Вінта й винесла мені вузлик з харчами та флягу. Коли я приторочував усе це до сідла, вона попросила:

— Будь ласка, надішліть моєму батькові звістку, що я повернуся за кілька днів. Скажіть: поїхала до заміського будинку, бо не дуже добре почувалась, але тепер у мене все гаразд.

— Виконаю це з приємністю, — відповів я.

— Не маю поняття, чому ви тут опинились... А якщо це якось пов’язане з політикою чи ще якимись інтригами, навіть і знати не хочу.

— Добре, — кивнув головою.

— Якщо служниця каже, що носила сніданок рудоволосому богатиреві, який, схоже, був тяжко поранений, про це, мабуть, краще забути?

— Гадаю, так.

— Тоді забудемо про це. Але колись я хотіла б почути від вас цікаву оповідку...

— Я б не заперечував. Побачимо, що можна буде зробити.

— Отже, щасливої дороги.

— Дякую. Сподіваюся, все буде добре.

Я потиснув їй руку, повернувся до коня і скочив у сідло.

— До побачення!

— До побачення в Амбері, — попрощалася вона.

Знову вирушивши довкола будинку, я незабаром удруге порівнявся зі стайнями. Проминувши їх, повернув на стежину, що вела в потрібному напрямку. Позаду мене, біля будинку, почав валувати пес, до нього приєднався ще один — із дзвякотом і скавчанням. З півдня задував вітер, він проніс повз мене жмут сухого листя. Я тішився тим, що перебуваю в дорозі, далеко від дому, наодинці з собою. Ціную періоди самотності, бо саме тоді мені найкраще думається, а я мав багато чого обміркувати.

Тримав шлях на північний захід. Ще десять хвилин, і я виїхав на гостинець, який ми перетинали вчора. Цього разу вирушив цією дорогою на захід, і, врешті-решт, вона вивела мене на перехрестя, де стояв дороговказ. Він підтверджував, що Амбер лежить просто попереду. Я взяв курс на Амбер.

Жовту ґрунтову дорогу, якою їхав, геть посмугували колії від коліс фургонів. Дорога наслідувала абриси місцевості, пролягаючи між перелоговими ланами, розгородженими невисокими кам’яними стінками, й обабіч неї лише подекуди височіли окремі дерева. Удалині виднілися чіткі силуети гір, їхні верховини виступали над лісовим масивом, до якого я мав незабаром вступити. Пустив Дима легким алюром, а сам перебирав у голові події кількох останніх днів.

Я не сумнівався, що у мене є ворог. Люк запевнив, що це давно вже не він, і його аргументи здалися мені цілком переконливими. Він не мав потреби з’являтись у мене, аби гоїти тут свої рани, на що вказали мені й він сам, і Вінта. Чудово міг зробити це сам, у кришталевій печері чи в якійсь іншій схованці. І прохання допомогти йому звільнити Джасру теж могло зачекати. Я схилявся до думки, що він намагався поліпшити стосунки зі мною, терміново, бо тільки через мене міг вийти на Двір Амбера, а фортуна наразі повернулася до нього спиною. Здавалося мені, що насправді Люк прагнув, аби Амбер офіційно визнав його статус, і про важливу інформацію він згадав, сподіваючись використати її як жест доброї волі, а ще як козир, аби торгуватися. Дуже я сумнівався, що можу бути необхідним у його планах порятунку Джасри. Він чудово знав Вежу і зовні, й зсередини, був непоганим чаклуном і мав під рукою банду найманців, яку міг переправити з Тіні Земля. Наскільки я розумів, його химерні боєприпаси працюватимуть у Вежі не гірше, ніж в Амбері. І, хай там як, чому Люк просто не міг перенести через Козирі свої штурмові сили куди треба? Йому навіть не потрібно здобувати справжню перемогу; достатньо лише потрапити всередину, підхопити Джасру й забратися геть. Ні, я не мав відчуття, що він насправді потребує мене для тієї операції, на якій вирішить зупинитися. Гадаю, Люк просив про допомогу лише тому, щоб відвернути мою увагу, сподіваючись згодом, коли ситуація поліпшиться, укласти угоду, обговоривши зі мною, що він має та чого хоче.

Здавалося мені також, що Люк може хотіти припинити свою вендету, тепер, коли він уже помстився Каїнові, захистивши таким чином родинну честь. Найімовірніше, тут перепоною для нього виступала Джасра. Хоч я й не знав, наскільки міцно вона тримала його в руках, мені спало тепер на думку, що, можливо, інформація, про яку згадував Люк, могла містити певний засіб нейтралізувати Джасру. Якщо Люкові вдасться передати мені цю інформацію таємно й ми удамо, що діємо за власною ініціативою, він зможе не засвітитися перед Джасрою і водночас купити собі мир у відносинах з Амбером. Моє завдання полягало наразі в тому, аби найкращим чином викласти все це Рендому та іншим і не дати їм звинуватити мене у зраді за те, що я відпустив Люка. Тобто, я мав показати, що шкурка варта вичинки.

Тепер обабіч шляху дерева траплялися частіше, бо я наближався до лісу. Переїхав дерев’яний