Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Кожен має свої таємниці, мій давній друже. Кому, як не тобі про це знати.

— Дійсно, кому, як не мені.

— Як там Ютеаль? Вона буде присутня на бенкеті?

— Риторичне запитання, — пирхнув Ігрев. — Вона входить до Магістрату, Вищого Кола, а тому зобов'язана бути, хоче того чи ні.

— А вона не хоче?

— Запитай у неї те сам.

— Я думав ви…

— Кожен думає те, що хоче, Самаелю, а я говорю ще раз — запитай сам, як є така потреба.

Здавалося, між ними постала напруга. Ігрев відповів поглядом на погляд, виразом обличчя на вираз обличчя. Були ці сутички вже давно, від шкільної парти, за якою вони сиділи разом, були вони в університеті, де ці двоє стали найкращими серед найкращих. Було й зараз. Як завжди.

— Гаразд, припинемо цю дуель, адже ти знаєш, що ніхто із неї не вийде переможцем, — відмахнувся Ігрев, примирливо усміхнувшись. Самаель зробив вигляд, що також заспокоївся. Насправді кипів усією сутністю.

— Я хотів попросити у тебе про дещо, — сказав Самаель зміненим голосом, у якому читався наказ, — зроби так, аби Сигізмунд відклав війну. Хоча б на місяць.

Ігрев довго дивився на нього. Думав, що задумав вищий чародій, але пам'ятав, що здогадатися не зможе. Самаель був непередбачуваним.

— По-перше, із чого в тебе думка, що Сигізмунд готується до війни? І по-друге, навіть якби й готувався, то яким чином я зможу на нього вплинути? Я лише радник, а не кум, брат чи сват.

— Радник, який п'є із королем кожного вечора перед каміном, говорить про делікатні речі та вирішує із ним долю світу. Скромність тобі не пасує.

Ігрев не виказав занепокоєння, проте слова Самаеля змушували задуматися. «Невже в нього є шпигуни, настільки близькі до оточення короля?»

— Ну, а щодо війни, то тут і сліпий помітив би, що регулярні частини Норенгарда два дні тому висунулися у бік кордону із Тальгрієном. Навіть одноокий старець побачив би на чолі того війська головнокомандуючого Даалаха, який завжди і всюди веде головну армію у бій. Навіть ідіот здогадається, що військо таке не може просто так бути екіпіроване та супроводжуване сотнями возів із провіантом та зброєю. Чи не так, друже?

— У тебе хороша розвідка. Хвалю.

— Дійсно, хороша. Так що на рахунок моєї…пропозиції?

— Стосовно відтягування війни?

— Саме так.

— Це неможливо, Самаелю. Король Норенгарда, попри хороші зі мною стосунки, не змінить своїх планів, не відізве війська, яке, як ти знаєш, ведуть одні із найкращих полководців останніх часів. Хоча є там і ті, хто не дуже вірує в довгу владу Сигізмунда. Тому я не вплину на нього, навіть якби і хотів.

Самаель трішки помовчав, пережовував слова Ігрева, наче кислий лимон. Скривився від того й ледь не сплюнув.

— Нехай буде так, — сказав нарешті чародій, повертаючись до споглядання озера Ід. Зробив вигляд, що відповідь не дуже його засмутила. — А щодо твоєї відмови, друже, я це запам'ятаю. Ти ж знаєш, я все пам'ятаю.

— Знаю, мій давній друже, дуже добре знаю. Був би це не ти, якби забув.

Ігрев кивнув на знак прощання, пішов впевненим кроком до своєї кімнати. Чорно-сіра мантія тихенько волоклася землею. Коли двері до кімнати зачинилися, Самаель крізь стиснуті зуби засичав, наче змія. Долоні мав стиснуті в кулаки, що аж кістки побіліли.

— Невдовзі навіть ти не зможеш противитись моїй волі, — сказав тихо. — Я знищу будь-кого, хто наважиться йти проти мене. Навіть тебе, Ігреве. Навіть тебе, мій давній друже.

Перший вибух грому почувся ближче до вечора, саме тоді, коли у таборі запалили перші вогнища. Із північного сходу, від Чорних гір, пішов холодний вітер, який дратівливо свистів між палатками вояків. Ліс, що оточував табір із заходу та півдня, загудів скрипом гілок.

Табір тягнувся майже до річки Марки й займав добрячу площу. Але армія, яка розташувалася тут, не боялася нападу. Вона сама його готувала.

Чотири дні тому, коли генерал Даалах фон Олтфеген вів свій корпус через Ведмежий яр, йому надійшов лист прямісінько із Орграда. «У руки головнокомандуючого від його величності.» Саме такі слова були першими, які прочитав генерал. Це його здивувало. Чоловік бачився із королем тиждень тому і, здавалося, почув усі накази, які хотів йому надати Сигізмунд. Але зараз король наказував зупинити передовий корпус біля річки Марки і в жодному разі не переходити її, допоки не надійдуть наступні вказівки. Даалах, попри обурення деяких офіцерів, миттєво віддав наказ отаборитися і чекати. Це рішення сприйняли не всі.

— Як це, чекати? — плювався через увесь стіл лорд Татран. — Як це, псяча матір, чекати?!

— Король Сигізмунд надіслав нові вказівки, Татране, — відповів спокійно Даалах, якого починав злити тон чоловіка, що стояв напроти. — Ми повинні отаборитися і чекати подальших наказів.

— Яких наказів? Я отримав наказ особисто вести корпус прямісінько на кордон із Тальгрієном!

— Але ж не переходити його, — Даалах усміхнувся собі в вуса, побачивши розчервоніле обличчя лорда, який був змушений замовкнути. Тепер головнокомандувач знав, що його зможуть почути усі присутні. — Ми повинні чекати наказів і, найголовніше, сидіти тихо, наче миші у коморі. Тальгрієнські війська підтягуються до протилежного берега, але вони не знають нашої кількості.