Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Ну, що там? — запитали одночасно Татран і Корон.

— Піднімайте людей, — сказав по хвилині мовчання головнокомандувач, після чого відклав листа. — Через дві години увесь корпус повинен стояти в повній готовності.

— Що наказує король?

— Розпочалося, шановне лицарство. Війна.

Усі радісно загорланили, почали обійматися і цілуватися, забувши про етикет й поведінку. Даалах фон Олтфеген, на прізвизько Тур, ветеран багатьох битв і солдат із чотирнадцяти років, замість радощів лише мовчки стояв в стороні і спостерігав за дійством. Старий вояка знав, що більшість командирів асоціювала війну із почестями, багатством і славою, проте особисто він знав, чим насправді є війна. «Країна до сих пір розділена на два табори, якби король не старався їх примирити. Але якщо вони не спрацюються між собою та не виконають усіх наказів, тоді полетять голови. Клянуся усіма богами, Сигізмунд не пробачить нам провалу».

Мішель Рогель оглянув свій золочений обладунок, поклав руку на ефес меча, аби виглядати якомога величніше. Глянув на небо. Бачив десятки круків та ворон, які нахабно літали довкола, у передчутті поживи.

Небо хмарилося, темніло, із заходу йшла буря.

Гриміло.

Стоячи на пагорбі бачив, як прямо під ним вишиковувалися у шеренги загони лучників, списоносців, важкої піхоти та кавалерії. Бачив вибитий на їх щитах герб Тальгрієна — золотого грифона із розкритим клювом, що танцює на біло-синьому полі. Від побаченого у Мішеля Рогеля перехоплювало подих, адже любив асоціювати себе із цим же грифоном.

Дійсно, думав він, позиція обрана добре, біля самої річки, на пагорбі. Ворог зазнає величезних втрат, перш ніж переправиться через Марку, а що вже говорити про сам бій, у якому його зустріне еліта Тальгрієна, ветерани багатьох кампаній.

Насправді, «елітою» генерал називав добре екіперованих та вимуштрованих найманців, які те і діло останні роки служили іншим королівствам та королям. Тальгрієн не вів війн більше п’ятнадцяти років, і це яскраво відбивалося на боєздатності та обізнаності армії у війні як такій: благородні, жагучі до звитяг лицарі, регулярні війська та зелені рекрути в очі не бачили справжніх битв та кривавих різанин. Але ось щастя, цим вони могли із радістю насолодитися в сусідніх країнах.

Від думок генерала відволік ад'ютант, який примчав від перших ліній війська. Хлопчина був увесь спітнілий, наче гналися за ним зграї собак. Генерала це не особливо турбувало. Така у цього хлопа була робота.

— Мій генерале… — промямлив худий, як палиця, хлопець, витираючи піт із рідких вусиків. — Прийшла доповідь від розвідки!

— Не кричи, хлопче, — скривився Мішель Рогель, із презирством дивлячись на худого ад'ютанта, — Доповідай!

— Військо Норенгарда за декілька верст звідси, йдуть швидким маршем!

Генерал усміхнувся. Так, подумав собі, ці норенгардці дійсно ідіоти. Виснажують себе швидкою ходою до битви, у якій точно зазнають поразки. Недоумки.

— Про чисельність ворога щось відомо? — спитав піднесено, отримуючи задоволення від власного голосу.

Хлопець непомітно скривився, побачивши перекошену від гордощів пику генерала. Ніколи не бачив таких кретинів, як Мішель Рогель, але врешті взяв себе в руки, адже згадав своє місце.

— Розвідка не може надати точні дані, — доповів ад'ютант, а побачивши погляд генерала, додав: — Але щонайменше десять тисяч.

— Коли підійде підкріплення? — запитав Мішель Рогель, здавалося, проігнорувавши доповідь ад'ютанта, — Лорд Вінред та Ебен уже близько?

— Година шляху, мій генерале. Швидким маршем.

Мішель Рогель, не бажаючи більше бачити хлопця, відпустив його, махнув рукою. Почув, як позаду іржуть коні. Приїхав полковник Вадлер Ітте.

— Вітаю, полковнику! — генерал кивнув лисому чоловікові, усміхнувся, — Привів своїх молодців?

Полковник Вадлер був низького зросту, лисим, та ще і з кривими ногами. Одразу видно — старий кавалерист. Мішель був знайомий із ним здавна, ще від правління короля Деріна, батька нинішнього володаря.

— Дві тисячі із Бергена, — сказав по хвилі мовчання полковник, дивлячись на вишикуване військо, — Вистачить?

— Аякже! Невдовзі підійдуть Вінред та Ебен.

– Їм довірили командування? Псяча матір… — лайнувся Вадлер Ітте, сплюнувши крізь зуби.

— Ну-ну, заспокойся! Ці двоє непогано себе проявили під час Зимньої кампанії. До того ж, наш король особисто призначив їх вести ар'єргард.

— Ти сам чудово знаєш, на що вони здатні! — відповів Вадлер, — Всю свою кар’єру для інших королів перемоги здобували, тай то, було це років так зо десять тому! Зараз можуть лише дівчат молодих у полі трахати, в той час як військо на полі битви гине. Засранці.

— Заспокойся, Вадлере, — Мішель Рогель насупився. Не подобалися йому слова полковника, навіть попри те, що служили вони разом ще із самої академії, — Не забувай, що перед тобою генерал.

— Дійсно, прошу вибачення, — сказав полковник, схиливши голову в поклоні. Мішель Рогель від такого послуху усміхнувся, уявляючи себе бог знає ким. Вадлер зробив вигляд, що цього не помітив, — Як думаєш, довго це буде тривати?

— Що саме?

— Війна, — полковник глянув на кавалеристів, які вишикувалися на флангах. Ноги і руки одразу зачухалися, давалися взнаки роки служби у кавалерії. — Довго будемо воювати?

— Не думаю, — як завжди впевнено відповів генерал, — Норенгард ще не встиг оклигати від громадянської війни.