Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік
— А ти цього не очікував?
— Ха, очікував звичайно, але, чесно кажучи, не так скоро, — генерал поглянув на кам’яний міст, що з'єднував береги річки, — Я думав, що розпочнеться ближче до літа. Хоча, по правді кажучи, мені однаково, коли бити цих ідіотів.
Полковник Вадлер подивився на генерала із неприкритим нерозумінням. Військова наука вчила, що попри самовпевненість та віру в перемогу, командир повинен реально оцінювати сили та вміння ворога. Знаєш ворога — знаєш його слабкі місця. Певно, генерал Мішель пропустив це крізь вуха.
— Ось побачиш, Вадлере, ця битва закінчиться уже до сутінок, а я знову отримаю орден за велику перемогу! — проголосив генерал, навіть не намагаючись приховати свої амбіції. — Ти зі мною не згоден?
— Побачимо, Мішелю, побачимо, — пробурмотів полковник і скоріше відвів погляд від червоного обличчя генерала, яке починали дратувати все більше.
Цієї миті із неба вистрілила блискавка, загриміло так, що заклало у вухах. Попри це, усі почули віддалений гул. То били барабани та свистіли флейти. Було чутно, як співають тисячі горлянок. Йшло військо Норенгарда.
— Тримати стрій! Чіткіше крок! — кричав генерал Корон, — Пісню! Давайте пісню! Щоб усі чули!
За мить декілька тисяч горлянок заспівали. Було це схоже на шум бурі, що неслася землею і зносила усе на своєму шляху. Величезна колона війська співала разом, йдучи крок в крок по місиві та болоті, яке колись називалося дорогою. Корон, їдучи на коні поруч із колоною війська, і сам підхопив пісню, поклав руку на серце та заплющив очі. Навіть попри весь показовий патріотизм, він носив малинового кольору обладунки та плащ, а тому виглядав в очах вояків, як кретин. Усі знали, що кольори Норенгарда — сірий та чорний. Усі, окрім генерала Корона.
— Я йому зараз вріжу, — прошипів генерал Татран, їдучи попереду війська разом із головнокомандувачем, — Ну вже вискочка! Тьфу!
— Ведіть себе гідно, генерале. На нас дивиться армія Його Величності. — сказав спокійно Даалах, який у своїх міцних чорних обладунках, увесь покритий шрамами та із гордо піднятою головою зараз був схожий на живу статую, — Корон молодий, амбіційний, хоче показати, що чогось вартий. Ми були такими самими.
— Я не був! — відказав Татран, слідкуючи за розвідниками, що саме поверталися із розвідки, — Ось і розвідка.
— Мій генерале, — звернувся до Даалаха один із розвідників, — Дозвольте звернутися.
— Дозволяю.
— Військо тальгрієнців стоїть на Когутській рівнині, а точніше, на пагорбах. Міст через річку заблокували.
— Чисельність? — як ні в чому не бувало запитав Даалах, — Скільки їх?
— До дванадцяти тисяч. Десь із дві тисячі кінноти, вісім тисяч піхоти, інші лучники та обози.
Татран та Даалах перезирнулися. Позаду крокувало військо, яке нарешті закінчило співати. До них під'їхав Корон, довге волосся якого від їзди закрило йому обличчя.
— Ну, які новини? — спитав піднесено.
— Дванадцять тисяч.
— Всього лише? Ха, буде нам розвага.
Татран подивився на Корона поглядом, у якому читалося багато чого поганого. Даалах захитав головою, аби генерал мовчав.
— Військо Норенгарда не зупинить жодна армія! — закричав Корон, звернувшись до воїнів, що крокували позаду, — Слава Норенгарду! Слава Сірому Ворону!
— Слава! — кричали вояки, здіймаючи догори списи та мечі.
Даалах відправив розвідника, а сам поглянув на Корона. Молодий генерал під тим поглядом всівся назад в сідло і замовк.
— Хотів би я вірити, генерале, що із таким же запалом ти поведеш військо, — сказав напрочуд спокійно головнокомандувач.
— Я? — не повірив Корон, — Але ж…
— Кінноту поведе Татран, а ти — авангард.
— А що ж тоді ви…
— Ти за мене не турбуйся, юначе, — сказав напрочуд спокійно Даалах, хоча той же Татран уже напружився і встиг помолити богів за легку смерть для Корона, — Побачимо, чи вмієш ти воювати.
Обличчя Корон змінювало відтінок із кожною секундою. До цього був він червоним, як вишня, а зараз став білим, наче ранішнє молоко. Татран від такої зміни розсміявся, навіть не намагаючись стриматися. Корон зиркнув на нього зі злістю.
— Даремно ви так, Татране.
Генерал відповів на його слова посмішкою. Одними лише губами. Даалах, бачачи напругу, в'їхав між ними на своєму могутньому коні, подивився на кожного.
— Якщо не припините, випишу догану і відрапортую королю. Зрозуміло?
— Так, головнокомандувачу, — сказав покірно Татран.
— Зрозуміло, — сказав Корон, у якого білизна обличчя почала сходити тільки зараз.
— Попереду на нас чекає важка та кровопролитна битва. Тому, панове, готуємося до найгіршого.
Між генералами запанувала коротка тиша. Позаду крокувало військо, намагаючись чеканити крок. Зліва промчало декілька сотень вершників, на чолі із Яном Нернехом. Капітан кавалерії як завжди був нахмурений, наче хтось його смертельно образив. Від його лише вигляду в інших псувався настрій. Кавалеристи, що служили під його началом, мали точнісінько такі ж обличчя.
— Ян як завжди не в гуморі, — відмітив Татран, дивлячись вслід кавалерії, — І як можна ходити під його началом?
— Людина він не найкраща, генерале, але завдання та вказівки виконує бездоганно, — сказав Даалах.