Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Знаю.

— А коли, на твою думку, приходить кінець?

Фалмін глянув у вічі дріади, побачив там океан та бурю, яка вирувала й виривалася назовні. Побачив там вершників, які гналися за кимось. За ними стояв ще хтось, якась людина.

— Кінець — це початок чогось нового, — сказав чоловік, широко розплющеними очима дивлячись на дріаду. — Початок нового кінця.

— А коли цьому прийде кінець, Фалміне? Коли коло розірветься?

— Неанталь…

— Говори, Фалміне, кажи, що бачиш.

— Бачу вершників…бачу постать, що стоїть за ними…

— Хто це? — запитала із тиском, стиснула його руку так, що побілілі пальці. — Говори.

— Я не бачу, не бачу! — Фалмін захлинувся криком, його почало трусити. — Прошу, Неанталь!

— Кого ти бачиш?!

Він знову зазирнув їй у вічі, при цьому трусячись, наче навіжений. В очах його спалахнув синій вогонь, запалав, наче рятівний маяк серед бурі та хвиль.

Бачить вершника із маскою та такими ж синіми очима. Той кричить, крутить меча над головою, жене свого коня диким галопом.

Побачив Ельгіду, яка втікає від переслідувачів та білого ворона, що супроводжує її. Дівчинка просить про допомогу, кричить від страху та болю.

Бачить трупи, які кричать до нього. Бачить Смерть із закритим обличчям, яка проминає поруч. Він біжить, але від Неї ніхто не втече. Ніхто.

Бачить, як лежить в холодній землі, як із серця ллється кров, а сині губи щось говорять. Поруч Ельгіда плаче, впавши на коліна, а над нею Анарель, бліда та мовчазна.

Бачить Смерть, страшну та моторошну, темну, як ніч. Вона тягне до нього свої пазурі, промовляючи його ім'я.

— Коли цьому прийде кінець? — звучить його голос.

— Ніколи, — відповідає Смерть, із рота якої капає кров. — Кінець — це не я, Фалміне. Кінець — це зупинка, це відмова рухатися далі. Саме це і є кінцем, чаклуне, саме тоді все закінчується! Віра змушує рухатися! Не втрать її, Фалміне, інакше втратиш усе!

Він падає у темряву, а потім бачить світло і пливе до нього, при цьому не озираючись. Відчуває за спиною Смерть, пазурі, що вчепилися в потилицю, але не зупиняється. Кінець — це зупинка.

Розплющив очі. Над ним Неанталь, перелякано дивиться, щось говорить. Слух повільно повертається, втомлено водить очима довкола, наче хоче побачити когось, вхопити і не відпускати.

— Фалміне, ти як? — голос дріади надломлений, переляканий. — Скажи щось, сину!

— Кінець — це не смерть.

— Що? — Неанталь нахилилася до нього, обхопила руками його голову, яка не хотіла підійматися. — Повтори, Фалміне.

— Я повинен вирушати.

— Так, синку, дійсно, повинен.

— Ти відпустиш мене?

Дріада, ледь стримуючи сльози, кивнула, обійняла його.

— Пробач, що не попередила. Це дійсно було поганою ідеєю.

— Ні, Неанталь, ти вчинила правильно.

— Чому ти так кажеш?

— Тому що я збагнув, Неанталь. Я все зрозумів. Двоє закоханих, початок, зародок. Усе це є колом життя. Вони просто вірили у своє кохання, вірили в пристрасть, яка горіла між ними. Саме тому зараз є дріади, через їхню віру.

— Ти бачив її, свою дитину?

— Бачив.

– І як вона? — запитала Неанталь, навіть не намагаючись витерти сльози.

— Вона чекає на мене. Вона вірить.

Проводжала його лише матінка Неанталь і Гібді, який з'явився перед самим від'їздом Фалміна. Прощалися на самому узліссі, неподалік миготіла річка Грива, яка брала початок від річки Брао. Ліс шумів, між дерев танцював вітер, який протяжно вив. Дріади та сукубки, поховавшись за деревами, ретельно вслуховувалися в розмову чаклуна і Володарки Лісу, яка говорила вже добрих десять хвилин.

— Твій шлях небезпечний, Фалміне, тому будь завжди напоготові.

— Гаразд, Неанталь.

— Траінель і її дівчата вилікували тебе? Легше?

— Так, мені вже краще. — мимоволі усміхнувся чаклуна, згадуючи декілька останніх бурних ночей.

— Ти забрав усі свої пожитки? Зброю? Їжу?

— Усе, Неанталь.

— Добре. І головне пам'ятай, коли прибудеш до Скагіра, не поспішай комусь довіряти, оскільки люди там суворі та вибагливі. Друїд, якого ти шукаєш, стоїть за завісою туману, а тому тобі варто поквапитися. Погані в мене передчуття.

— Зрозумів, володарко, — чоловік лише кивав, хоча, чесно кажучи, розмову цю він знав напам'ять. Неанталь любила давати настанови, говорила щось схоже при останній їхній зустрічі. Фалміну доводилося лише мовчати й кивати.

До нього підійшов гном, розслаблене обличчя якого виражало занадто багато емоцій, аби їх можна було прочитати. Дріади відновили і його сили, тому очі рудобородого світилися, як і раніше, а постава вирівнялася, наче її вправив найкращий лікар у світі.

— Нехай дорога твоя буде