Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

— Та ні ж бо, ні! Тобі не треба ставати ані кращим, ані гіршим, — у відчаї сказав Ерагон. — Тобі просто слід стати інакшим. Адже у світі є багато різних людей і багато способів гідно прожити життя. Поглянь на когось, кого ти любиш, але хто обрав такий життєвий шлях, що є несхожим на твій. Поглянь на нього й стань таким, як він. Для цього потрібен якийсь час, але якщо тобі пощастить змінитися, ти зможеш покинути Галбаторікса, покинути Імперію, і ви разом із Торнаком приєднаєтесь до варденів. Ви станете вільними.

«А як щодо твоєї власної обіцянки помститися за смерть Ротгара?» — спитала Сапфіра, проте Ерагон нічого не відповів.

— Отже, ти просиш мене стати тим, ким я не є, — здавалося, Мертаг кепкує з Ерагона. — Виходить, якщо ми з Торнаком хочемо врятуватись, то нам треба знищити справжніх себе… Твої ліки гірші за наш біль.

— Я просто хочу, щоб ви дозволили собі обернутися на когось іншого, не схожого на того, ким ви зараз є. Не сперечаюсь, зробити це дуже важко, але ж люди весь час змінюються. Насамперед позбудься своєї люті, і тоді ти раз і назавжди зможеш позбутися Галбаторікса.

— Позбутися люті? — сміючись, спитав Мертаг. — Я позбудусь люті тільки тоді, коли ти забудеш про свою ненависть до Імперії, яка вбила твого дядька й знищила його ферму. Лють є нашою силою, Ерагоне, а без неї і ти, і я вмить станемо їжею для хробаків. Однак… — майже заплющивши очі, Мертаг побарабанив пальцями по гарді Зарока. — Маю визнати, що твоя думка дуже цікава. Може, ми й поміркуємо над нею разом, коли будемо в Урубейні. Ясна річ — якщо король дозволить нам залишитись наодинці. Але швидше за все, він триматиме нас окремо. На його місці я б зробив саме так.

Ерагон міцніше стис пальці навколо руків'я шаблі.

— Наскільки я розумію, ти ще й досі хочеш насильно забрати нас до столиці?

— Саме так воно й буде, мій брате, — скрививши губи в лиховісній посмішці, мовив Мертаг. — Навіть якби ми з Торнаком і справді захотіли змінитися, то навряд чи нам вдалося б зробити це аж так швидко. Та й доки ми будемо змінюватися, ми все одно залишимось під владою Галбаторікса, а він наказав якнайшвидше привести вас до нього. Ані я, ані Торнак не хочемо ще раз гнівити короля. Ми вже колись перемагали тебе, тож не буде нічого дивного, якщо ми зробимо це знову.

Крізь Сапфірині зуби вирвався язик полум'я, проте Ерагон намагався тримати себе в руках, бо якби він зараз втратив самовладання, то неодмінно пролилася б кров.

— Мертагу й Торнаку, невже ви справді не хочете зробити те, що я вам раджу? Невже у вас немає жодного бажання чинити опір Галбаторіксу? Адже ви ніколи не скинете із себе кайданів, доки самі не схочете цього зробити.

— Ти недооцінюєш Галбаторікса, Ерагоне, — відповів на те Мертаг. — Він створює рабів імен уже понад сто років, відтоді, як винайняв нашого батька. Невже ти гадаєш, ніби він не знає про те, що справжнє ім'я людини змінюється з плином життя? Я думаю, він зробив усе можливе, аби цьому запобігти. І якби наші з Торнаком справжні ймення мали змінитися саме зараз, то якесь магічне закляття неодмінно дало б знати про це Галбаторіксу й змусило б нас повернутися до нього в Урубейн.

— Але ж він зможе зробити це лиш тоді, коли знатиме ваші нові імена.

— Повір, він чудово на цьому розуміється, — сказав Мертаг і взяв із сідла меч. — Може, ми колись і скористаємося з твоєї поради, але це станеться тільки тоді, як ми все добряче вивчимо й підготуємось, аби не отримати свободу тільки задля того, щоб Галбаторікс знову її в нас забрав. — Він покрутив Зарок, і його лезо спалахнуло в променях сонця. — А зараз у нас немає вибору й нам залишається тільки одне — забрати вас із собою до Урубейна. Я не хочу з тобою битися, тому пропоную піти з нами по добрій волі.

Ерагон почав утрачати рештки самовладання:

— Та я радше вирву собі серце!

— Краще спробуй вирвати мої, — відповів Мертаг, змахнув Зароком, і повітря розітнув його дикий бойовий клич.

Немовби наслідуючи свого Вершника, Торнак і собі войовниче гаркнув, а потім двічі змахнув крилами й миттю опинився над Сапфірою. Тепер його голова була зовсім близько від Сапфіриної шиї й він міг легко її убити, один раз клацнувши своїми велетенськими щелепами.

Проте Сапфіра, ясна річ, не стала на це чекати, кинулась уперед і вже за мить опинилася під Торнаком. Потім вона здійняла праве крило, повернула голову ліворуч і відчайдушно крутонулася проти годинникової стрілки так, що її м'язистий хвіст ударив Торнака в лівий бік і розірвав йому крило в п'яти різних місцях. З-поміж пошматованої луски ворожого дракона випинались оголені кісточки, а його кров почала падати на Ерагона її Сапфіру. Одна з крапель, пекуча, ніби гаряча олія, впала Вершникові на потилицю й просочилась крізь кольчугу. Ерагон мимохіть став розтирати собі шию, намагаючись позбутися неприємного відчуття, що відволікало його від бою.

Тим часом Торнак із ревом і скигленням пролетів повз Сапфіру вниз, не в змозі більше лишатись угорі.

— Непогано! — гукнув Ерагон Сапфірі, коли та вирівнялась.

Згори Вершникові було видно, як Мертаг витяг з-за пояса якийсь маленький круглий предмет і приклав його до крила свого дракона. Юнак не відчув жодного потоку магії, проте бачив, як предмет таємниче зблиснув. Відразу ж потому порване крило Торнака затремтіло, кістки стали на місце, сухожилля й м'язи запульсували, а всі рани миттєво загоїлись.

«Як він це зробив?!» — здивовано вигукнув Ерагон.

«Мабуть, він заздалегідь вклав у той предмет закляття зцілення», — відповіла Арія.

«Було б некепсько, якби ми теж про це подумали», — озвався юнак.

Торнак тим часом перестав падати і з надзвичайною швидкістю почав здійматися до Сапфіри, випалюючи повітря стовпами тьмяного червоного полум'я. Не зволікаючи й миті, Сапфіра по спіралі кинулась на нього згори й схопила молодого дракона за горлянку. А потім вона хвицьнула його по грудях своїми пазурами й завдала Торнаку відчутного удару крильми. Її праве крило зачепило Мертага так сильно, що той ледь не випав із сідла, однак миттю оговтався й відповів дракону болючим ударом, поранивши одну з мембран