Танок з драконами - Джордж Мартін
Давос сподівався був побалакати з Виманом Мандерлі наодинці, та побачив перед собою повен двір людей. Серед панства уздовж стін він налічив уп’ятеро більше жінок, ніж чоловіків, а ті, що були, мали або довгі сиві бороди, або гладенькі юні щоки без жодної волосини. Стояли там і септони, і святі сестри у сірих та білих рясах. Наприкінці палати, коло помосту, вишикувався тузінь гостей у синіх та сріблясто-сірих кольорах дому Фрей. Схожість їхніх облич помітив би і сліпий; кількоро мали на собі значки Близнюків — дві башти, з’єднані мостом.
Давос навчився читати людські обличчя за багато років перед тим, як маестер Пилос навчив його читати слова на папері. «Ці Фреї радо б побачили мене мертвим» — зрозумів він із першого ж погляду.
Але і в світло-блакитних очах Вимана Мандерлі він не знайшов привітності до непроханого гостя. Викладений подушками престол його вельможності легко умістив би трьох людей звичайного обсягу, але Мандерлі загрожував переповнити і його. Пан князь лантухом обвис у своєму сідалі; плечі його згорбилися, стегна розплескалися, наче подушки, руки нерухомо лежали на поручнях престолу, ніби надмірний тягар, що вже й підняти несила. «Ласка божа, — подумав Давос, побачивши обличчя князя Вимана, — та його наче з могили підняли.» Шкіра князя була хворобливо-бліда, з сірим відтінком.
Як то кажуть у старому прислів’ї: найбільша юрба — коло королів та мерців. Так само було і з Мандерлі. Ошую високого престолу стояв маестер мало не такого ж обсягу, як його володар — рожевощокий чолов’яга з пухкими вустами та золотими кучерями на голові. Пан Марлон зайняв почесне місце одесну його вельможності. На ослоні з подушкою коло ніг князя сиділа повненька рожева жіночка. Позаду князя Вимана стояли дві молодші за нього жінки, на вигляд між собою сестри. Старша мала довгу брунатну косу, молодша — років п’ятнадцяти, а чи й менше — мала ще довшу, але фарбовану в яскраво-зелений колір.
Ніхто з присутніх не зізволив ушанувати Давоса знайомством. Маестер заговорив першим.
— Ви стоїте перед Виманом Мандерлі, князем на Білій Гавані та Оборонцем Білого Ножа, Щитом Віри, Захисником Знедолених, Воєводою Мандеру, лицарем Братства Зеленої Руки, — промовив він. — За звичаєм при Дворі Водяника піддані, слуги та прохачі милості стають на коліна.
Цибульний лицар, може, й зігнув би коліна, та Правиця Короля зробити цього не міг аж ніяк — бо тим визнав би свого короля нижчим за якогось пихатого товстуна.
— Я не прийшов прохачем милості, — відповів Давос. — Я теж маю низку титулів. Князь на Мокрохащах, адмірал вузького моря, Правиця Короля.
Повненька жіночка на ослоні закотила очі.
— Адмірал без кораблів, Правиця без пальців на лівиці, що служить королю без престолу. Хто перед нами: лицар чи відповідь на дитячу загадку?
— Це посол, добра моя невісточко, — відповів князь Виман, — зловісна цибулина з лихими новинами. Станісові не сподобалася відповідь, надіслана йому круками, і він прислав оцього… перемитника.
Він примружився на Давоса очима, напівсхованими у кавалках сала.
— Гадаю, ви вже бували в нашому місті, забирали монети з наших кишень і харч із нашого столу. Цікаво, скільки ви в мене вкрали?
«Не досить, щоб ти хоч раз пропустив обід.»
— Я заплатив за перемитництво у Штормоламі, ясний пане. — Давос стягнув рукавицю і підняв лівицю з її чотирма вкороченими пальцями.
— Чотири кінчики пальців за ціле життя крадійства?! — спитала жінка на ослоні. Вона мала солом’яно-біляве волосся, кругле, рожеве і тлусте обличчя. — Ви дешево відбулися, Цибульний Лицарю.
Давос не став заперечувати.
— З ласки вашої вельможності я прохав би побалакати наодинці.
Але його вельможність ласки не мав.
— Я не ховаю таємниць ані від моїх родичів, ані від вірного мені панства та лицарства, моїх добрих друзів.
— Ласкавий пане, — мовив Давос, — я б не хотів, щоб мої слова почули вороги його милості… або вашої ясновельможності.
— Станіс, може, і має ворогів у цій палаті. А я — ні.
— Навіть серед людей, що вбили вашого сина? — вказав Давос. — Онде стоять Фреї, що приймали його на Червоному Весіллі.
Один із Фреїв ступив уперед. То був довготелесий лицар, худорлявий тілом, чисто голений, за винятком сірих вусів, тонших за мирійський кинджал.
— Червоним те весілля зробив Молодий Вовк! Він перетворився на звіра просто на наших очах і вирвав горло моєму братові в перших Дзвоникові, недолугому мирному простакові. І мого панотця теж би загриз, якби пан Вендел не кинувся йому навперейми.
Князь Виман зморгнув з очей сльози.
— Вендел завжди був хоробрим хлопчиком. Я не здивувався, коли дізнався, як звитяжно він загинув.
Неймовірна, неосяжна брехня аж перехопила Давосові подих.
— То ви кажете, що Вендела Мандерлі убив Робб Старк?! — перепитав він Фрея.
— І його, і багатьох інших. Серед них — мого сина Титоса і чоловіка моєї доньки. Коли Старк перекинувся на вовка, його північники зробили те саме. Адже на них лежить печатка звіра! Кожен знає, що від укусу вовкулаки народжується інший вовкулака. Ми з братами не мали іншого вибору, крім забити усіх, поки вони не винищили нас.
Розказуючи свою побрехеньку, Фрей шкірив зуби у глузливій посмішці. Давосові закортіло оббілувати йому вуста власним ножем.
— Чи можу я дізнатися ваше ім’я, лицарю?
— Пан Яред з дому Фрей.
— Яреде з дому Фрей! Я нарікаю вас безчесним брехуном!
Пана Яреда це, здавалося, розважило.
— Багато людей плачуть, коли ріжуть цибулю. Та мені ця вада не властива. — Криця зашурхотіла по шкірі, з піхов показався меч. — Якщо ви справді є лицарем, пане, то захищайте завдану вами образу власною кров’ю!
Князь Виман широко заблимав очима.
— Я не дозволю проливати кров у Дворі Водяника! Опустіть клинка, пане Яреде, щоб я не мусив прохати вас залишити нашу присутність!
Пан Яред вклав меча до піхов.
— Під дахом княжого двору слово вашої вельможності є законом… але
