Танок з драконами - Джордж Мартін
Тиріон не встиг і видихнути, як Молодий Гриф ухопив його за плече.
— Що ти таке кажеш? Я є все? Що ти маєш на увазі? Чому це я — все?
— Ну, — відповів Тиріон, — якби кам’яні люди ухопили Яндрі, Грифа чи нашу чарівну Лемору, ми б належно їх оплакали і рушили далі своїм шляхом. Але якщо втратити тебе, то вся пригода стає безглуздою, а цілі роки, що сирний король і євнух витратили на гарячкове плетіння задумів та змов, вважай, змарновано… хіба не так?
Хлопець кинув погляд на Грифа.
— Він знає, хто я такий.
«Навіть якби не знав, то щойно упевнився б.» Човен добряче вже відійшов течією униз від Мосту Мрій. Лишилося тільки слабке світло за стерном, та й воно скоро мало згаснути.
— Ти — Молодий Гриф, син Грифа-сердюка, — мовив Тиріон. — А може, Воїн у смертній подобі. Дозволь-но придивитися ретельніше.
Він підняв смолоскипа, кидаючи світло на обличчя Молодого Грифа.
— Ану облиш його, — наказав старий Гриф, — бо пошкодуєш!
Карлик навіть не обернувся у його бік.
— Блакитне волосся робить блакитними очі, це добре. І побрехенька про те, як ти фарбуєш його на згадку про покійну матусю-тирошійку, розчулила мене трохи не до сліз. Та все ж допитлива людина може зацікавитися, чого це вилупок пересічного сердюка має при собі сороміцьку септу для наставництва у вірі, а до неї — маестра без ланцюга за вчителя історії та мов. Хтось кмітливий спитав би також, навіщо твій батько винайняв заплотного лицаря навчати сина збройної справи, хоча міг би просто відіслати у науку до одного з охочих полків. Скидається на те, що хтось бажає приховати тебе до часів, коли… коли що? Оце загадка! Та здається, я її скоро розгадаю. Мушу визнати, для мерця ти маєш доволі шляхетні риси обличчя.
Хлопець зашарівся.
— Я не мрець.
— Як це так? Адже мій вельможний батько власноруч загорнув твій труп у кармазинову кирею і поклав коло твоєї сестри при підніжжі Залізного Престолу як подарунок новому королю. Ті, хто мав мужність підняти край киреї, казали, що половина твоєї голови кудись зникла.
Хлопець відступив крок назад у збентеженні.
— Твій… хто?
— Батько. Тайвин з дому Ланістер. Ти міг про нього побіжно чути.
Молодий Гриф завагався.
— Ланістер?! Твій батько…
— …загинув. Од моєї руки. Якщо вашій милості завгодно кликати мене Йолло чи Хугором, хай буде так. Але я народився Тиріоном з дому Ланістер, законним сином Тайвина і Джоани, котрих обох і убив власною особою. Люди розкажуть вам, що я убивця короля і родичів, ниций брехун, і все те буде правдою… але ж ми тут усі — товариство брехунів, хіба не так? Ось приміром, узяти вашого удаваного батька. Грифа, чи як там його? — Карлик пирхнув насмішкувато. — Дякуйте богам, що в вашій змові бере участь Варис-Павук. Бо прізвисько «Гриф» не обдурило б наше диво без кінця навіть на хвилину — як не обдурило мене. Його вельможність каже, що він не лицар і не з зацного панства. Тоді, напевне, я не карлик. Ляпнути можна хоч що — але правдою воно з дурного дива не стане. Хто краще виростив би малого сина принца Раегара, ніж любий друг того самого принца Раегара — Джон Конінгтон, колишній господар Грифонового Сідала і Правиця Короля?
— Та замовкни вже, — буркнув Гриф, вочевидь збентежений.
Ліворуч од човна під водою показалася велетенська кам’яна рука. Два її пальці витикалися на поверхню. «Скільки ж їх там?» — зачудувався Тиріон. Струмочок поту стік спиною вздовж хребта, примусив здригнутися. Смуток потроху пропливав повз них. Крізь туман визирнув зламаний шпиль, безголовий воїн, старе дерево, вирване з землі та перекинуте догори велетенськими коренями, що зміїлися крізь дах та вікна зруйнованої склепінчастої споруди. «Чому тут усе таке знайоме?»
Перед носом човна з темної води здіймалися вишуканою змійкою похилі мармурові сходи, що зненацька кінчалися за десять стоп над головою. «Ні, — подумав Тиріон, — це неможливо.»
— Попереду, — тремтливим голосом проказала септа Лемора. — Там світло.
Усі глянули вперед. Усі побачили одне й те саме.
— «Синьовід», — мовив Гриф. — Або схожий на нього човен.
Але знову витяг меча з піхов. Ніхто інший не вимовив ані слова. «Соромлива діва» рухалася за течією. Вітрило не ставили, відколи ввійшли до Смутку — іншого способу, крім пливти за течією, не було. Качур стояв і мружив очі, стискаючи жердину обіруч. За якусь мить штовхатися припинив навіть Яндрі. Усі очі витріщалися на віддалене світло. Коли воно наблизилося, то перетворилося з одного вогню на два. Потім на три.
— Міст Мрій, — мовив Тиріон.
— Незбагненно! — відгукнувся Хальдон Півмаестер. — Ми ж лишили міст позаду. Річки течуть лише в один бік!
— Матінка Ройна тече, як сама схоче, — пробурмотів Яндрі.
— Рятуй нас, Седмице, — мовила Лемора.
Угорі й попереду кам’яні люди на прогоні мосту почали лементувати. Кількоро тицяли на них руками.
— Хальдоне, відведи принца униз! — наказав Гриф.
Але було запізно. Течія міцно схопила їх лещатами, і тепер вони невблаганно наближалися до мосту. Яндрі щосили тицяв жердиною, не даючи човнові врізатися у пришиб. Завдяки йому вони так-сяк пропхалися боком крізь завісу світло-сірого моху. Тиріон відчув, як щоку йому мазнули сірі мацаки — м’які, як пальці шльондри. А потім позаду пролунав удар із тріскотом, і чардак нахилився так раптово, що карлик трохи не беркицьнувся через облавок.
На човен зістрибнула кам’яна людина.
Вона впала на дах надбудови, ще й так тяжко, аж уся «Соромлива діва» захилиталася, і заволала на них якесь слово невідомою Тиріонові мовою. За ним зістрибнула друга, впавши коло стерна. Під ногами другої репнули старі дошки. Ізілья гучно заверещала.
Найближче до неї знаходився Качур. Здоровань не став марнувати час на витягання меча, натомість змахнув жердиною, вдарив кам’яну людину в груди і
