Танок з драконами - Джордж Мартін
Але Молодий Гриф, здавалося, не поділяв його похмурого настрою.
— Ану ж хай спробують нас зачепити! Ми їм тоді покажемо, з чого нас роблено!
— Нас роблено з крові та плоті за подобою Батька та Матері, — суворо відповіла септа Лемора. — Благаю тебе облишити порожні вихваляння. Погорда — то прикрий гріх. Кам’яні люди теж колись були погордливі, а Князь-у-Савані — найпихатіший за всіх.
Відблиск червоних жарин додав Тиріоновому обличчю барви.
— То Князь-у-Савані існує насправді? Чи це казка?
— Князь-у-Савані править цими туманами від Гаринових днів і донині, — відповів Яндрі. — Дехто каже: це сам Гарин, що повстав зі своєї водяної могили.
— Мертві не повстають, — рішуче заперечив Хальдон Півмаестер, — і жодна людина не живе тисячу років. Але Князь-у-Савані справді існує. Їх було вже зо два десятки. Коли один помирає, його місце посідає інший. Нинішній — колишній корсар з Василіскових островів, який вважав, що на Ройні можна узяти багатшу здобич, ніж на Літньому морі.
— А, я теж чув, — втрутився Качур, — та мені більше до смаку інша побрехенька. Кажуть, що цей не такий, як інші кам’яні люди, що колись він був мармуровим бовваном, аж одного дня сіра жінка вийшла з туману і поцілувала його вустами холодними, як лід.
— Годі! — мовив Гриф. — Замовкніть усі!
Септі Леморі перехопило подих.
— Що це було?!
— Де? — Тиріон не бачив нічого, крім туману.
— Щось рухалося. Я бачила рясиці на воді.
— Черепаха! — весело вигукнув принц. — Велике гризло, нічого більше.
Він виставив уперед жердину і відштовхнув човен від високого зеленого кам’яного шпилю.
Туман не припиняв чіплятися до човна і людей, вогкий та моторошно холодний. З сірого мороку вигулькнув затонулий храм; Яндрі та Качур налягли на жердини і повільно пройшли від носа до стерна, штовхаючись. Далі мандрівники проминули мармурові сходи, що змією витикалися з болота і закінчувалися зламаним краєм у повітрі. За ними неясно виднілися інші обриси: потрощені стовпи, безголові боввани, дерева з коренями, товщими за їхнє суденце.
— Це було найгарніше і найбагатше місто на всій річці, — мовив Яндрі. — Кройян, місто свят і веселощів.
«Надто багате, — подумав Тиріон, — надто гарне. Спокушати драконів завжди нерозумно.» Потонуле місто оточувало їх з усіх боків. Над головою пролетіла якась істота, плескаючи в тумані блідими шкірястими крилами. Карлик покрутив головою, намагаючись роздивитися, що воно таке, але істота зникла так само швидко, як і з’явилася.
Невдовзі в тумані попереду показалася пляма світла.
— Човен! — скричав голос за водою. — Хто ви такі?
— «Соромлива діва»! — загукав у відповідь Яндрі.
— «Синьовід»! Вгору чи вниз?
— Униз. Шкури та мед, пиво та сало.
— А ми вгору! Ножі, голки, мереживо, льон, пряне вино.
— Що чути зі старого Волантису? — гукнув Яндрі.
— Війна! — долетіла відповідь.
— Де? — закричав Гриф. — Коли?
— Почнеться на поворот року! — відповіли з туману. — Нієсос і Малакво дійшли згоди, і тепер слони показали смуги!
Голос стишився — човен потроху зникав удалині. Пляма світла зменшилася і пропала з очей.
— А чи розумно отак волати через туман до човна, якого ми навіть не бачимо? — запитав Тиріон. — Що як там пірати?
Досі з піратами їм щастило — човен прослизнув озером Чингал уночі, непомічений і недоторканий. Качур одного разу помітив коріб судна, про яке наполягав, що воно належить Уро Немитому. Але «Соромлива діва» була вище за вітром, і Уро — якщо то був Уро — не виявив до них цікавості.
— Пірати не заходять до Смутку, — мовив Яндрі.
— Смугасті слони? — пробурмотів Гриф. — Що ж це буде? Нієсос і Малакво змовилися? Але ж Іліріо заплатив тріархові Нієсосу стільки, що міг би купити його вісім разів з усіма бебехами!
— Золотом чи сиром? — докинув Тиріон.
Гриф розвернувся до нього.
— Якщо не вмієш різати туман своїм гострим язиком, то май ласку тримати його за зубами!
«Так, батечку, — трохи не відповів карлик. — Я мовчатиму. Дякую вам.» Він мало знав про волантинців, та йому здалося, що слони з тиграми мали поважну причину змовитися, коли йшлося про оборону від драконів. «Можливо, сирний король неправильно оцінив становище. Золотом можна купити людину, але вберегти її вірність — лише вогнем та залізом.»
Карлик знову поворушив жарини і дмухнув на них, щоб горіли яскравіше. «Ненавиджу оце. Ненавиджу туман, ненавиджу це місце. І від Грифа теж не в захваті.» Тиріон досі мав при собі отруйні гриби, які висмикнув з землі у садку Іліріо, і бували дні, коли він відчував нестерпну спокусу вкинути їх Грифові у вечерю. Біда полягала в тому, що Гриф майже нічого не їв.
Качур і Яндрі штовхали жердинами. Ізілья крутила стерно. Молодий Гриф відштовхнув «Соромливу діву» від зруйнованої вежі, чиї вікна витріщалися подібно до сліпих чорних очей. Вітрило над головою важко і безсило звисало зі щогли. Вода під човном глибшала, що вже й жердини не торкалися дна річки, але течія несла їх униз, куди треба, аж доки…
Тиріон побачив лише щось важке та велике, горбате та зловісне — воно поставало з річки, наче пагорб на порослому лісом острові або велика скеля, вкрита мохом, папороттю та клаптями туману. Коли «Соромлива діва» наблизилася, обриси проясніли. Коло води стояла дерев’яна фортеця — напівзогнила, вкрита заростями. Над нею стирчали вгору тонкі шпилі, деякі з них — зламані, наче списи розбитого війська. Вежі без дахів, обернуті до неба роззявленими пащами, з’являлися та зникали навколо. Повз човен спливали руїни палат і галерей, могутні примурки, мистецької роботи арки, стрункі стовпи, вишукані тераси та штучні печери…
Все у руїнах, все у спустошенні, все у занепаді.
Усюди ріс та розповзався товстий сірий мох, укриваючи впалі камені великими курганами, звисаючи довгими бородами з веж та стовпів. Чорні стебла вповзали до вікон, витикалися з дверей та проходів, звивалися угору високими кам’яними мурами. Туман ховав три чверті палацу від очей, але й того, що було видно з човна, вистачило Тиріонові, щоб зрозуміти: острівна споруда колись була удесятеро більша за Червоний Дитинець і разів у сто прекрасніша. Він знав тепер, де знаходиться.
— Це Палац Кохання, — промовив він стиха.
— Така
