Танок з драконами - Джордж Мартін

— Ніколи він не буде мені володарем! Він змусив пані Роголіс до шлюбу, а потім зачинив її у підземеллі, де вона з голоду погризла собі пальці!

Шепіт згоди пробіг Двором Водяника.

— Дівчина каже правду, — мовив кремезний чоловік у біло-ліловому вбранні, чия делія була застібнута двійком схрещених спижевих ключів. — Руз Болтон лукавий та холодний, як лід, але з Рузом так-сяк можна мати справу. Знали ми й гірших. Але той його байстрюк… кажуть, він — безжальне, скажене чудовисько.

— Кажуть?! — Раегар випнув шовковисту бороду і глузливо вишкірився. — Вороги кажуть, так… але справжнім чудовиськом був Молодий Вовк. Радше звір, ніж юнак, він аж надувався пихою та жагою крові. А віри та честі не мав, про що мій вельможний пан дід самі дізналися на своє горе.

Він розвів руками, наче вибачаючись.

— Я не можу винуватити Білу Гавань за підтримку Робба Старка. Пан дід зробили ту саму прикру помилку. В усіх битвах Молодого Вовка Біла Гавань та Близнюки билися біч-обіч під його прапорами. Робб Старк зрадив нас усіх. Він покинув північ на безжальне свавілля залізняків, щоб викраяти собі гарненьке королівство на Тризубі. А тоді покинув і річкове панство, яке віддало йому все! Він розірвав шлюбну угоду з моїм дідом і одружився з першою ж західнячкою, що вкинулася йому в око. Молодий Вовк, кажете? То був ниций пес, а собаці — собача смерть!

На Двір Водяника впала тиша. Давос відчув моторошний холод у повітрі. Князь Виман дивився на Раегара згори вниз, наче на таргана, якого слід добряче прикласти п’ятою… але раптом поважно закивав, аж підборіддя затрусилися.

— Саме так, пес. Він приніс нам лише горе та смерть. Ниций, негідний пес. Кажіть далі.

Раегар Фрей продовжив.

— О так, він приніс горе та смерть… а цей цибульний князьок принесе ще — своїми балачками про помсту і відплату. Розплющте ж очі, як розплющив їх мій пан дід! Війну П’яти Королів майже скінчено. Нашим королем є Томен… єдиним королем! Треба допомогти йому залікувати рани цього прикрого розбрату. Як законний син Роберта, спадкоємець оленя та лева, він має повне право на Залізний Престол.

— Мудрі та правдиві слова, — закивав князь Виман Мандерлі.

— Зовсім ні! — тупнула ногою Віла Мандерлі.

— Замовкни, капосна дитино! — дорікнула пані Леона. — Юні дівчата мають бути прикрасою для ока, а не відразою для вуха!

Вона схопила дівчину за косу і під вереск потягла геть із палати. «Ось іде останній мій друг при цьому дворі» — подумав Давос.

— Віла завжди була свавільною дитиною, — винувато вимовила її сестра. — Боюся, і дружина з неї буде така сама.

Раегар здвигнув плечима.

— Нема сумніву, шлюб її пом’якшить. Твердою рукою і добрим словом…

— А якщо ні — то в сестри-мовчальниці! — Князь Виман посовався на кріслі. — Щодо тебе, Цибульний Лицарю… я наслухався досить зради для одного дня. Ти хочеш піддати моє місто небезпеці заради облудного короля і облудного бога. Змушуєш пожертвувати єдиним живим сином, щоб Станіс Баратеон міг посадити свою погордливу дупу на престол, на який не має жодних прав. Але я цього не зроблю. Ані заради твоїх умовлянь, ані заради твого хазяїна, ані заради будь-кого.

Князь Білої Гавані відштовхнувся і став на ноги. Од надміру зусиль шиєю його побігла барва.

— Ти не лицар, а перемитник, що з’явився красти моє золото і проливати мою кров. Ти хотів забрати голову мого сина — я ж натомість заберу твою. Варта! Схопити цю людину!

Не встиг Давос поворухнутися, як його оточили вістря сріблястих тризубів.

— Пане князю! — гукнув він. — Але ж я посол!

— Справді? Ти прокрався до мого міста, наче перемитник. Я оголошую, що ти не князь, не лицар, не посол — але злодій та шпигун, поширювач брехні та зради. Я б мав видерти тобі язика гарячими кліщами та віддати до Жахокрому на білування. Але Мати Вишня має милосердя, і я теж.

Він махнув до пана Марлона.

— Пане брате, відведіть це створіння до Вовчого Лігва і відрубайте йому голову та руки. Я хочу мати їх у себе ще до вечері — бо не зможу і шматочка з’їсти, доки не побачу голову цього пачкаря на шпичці, з цибулиною в його брехливому роті!

Смердюк

Йому дали коня, прапор, м’який вовняний жупан, підбитий хутром кунтуш і пустили їхати вільно. Вперше за бозна-скільки часу він не смердів лайном і могилою.

— Або повертайся, здобувши замок, — сказав Дамон Потанцюй-Мені, підсаджуючи тремтливого Смердюка у сідло, — або спробуй утекти на всі чотири — і побачимо, чи далеко заїдеш. А він схоче побачити, не сумнівайся.

Дамон вишкірився і мазнув нагайкою по кінських крижах. Стара кобила заіржала і натужно рушила в дорогу.

Смердюк навіть не намагався озирнутися, боячись, що Дамон, Жовтий Пуць і решта кинуться навздогін. Його мучив страх, що це лише якийсь новий жарт князя Рамзая — нове жорстоке випробування, задля якого йому дали коня та відпустили подивитися, що він далі робитиме. «Невже думають, що я тікатиму?» Коняка під його сідлом була ледь жива, заморена голодом, з гулястими колінами; не було жодної надії втекти на ній від гарних ситих коней під князем Рамзаєм та його ловчими. А князь Рамзай ніщо в світі так не любив, як напускати своїх брехливих дівчаток на свіжий слід нової здобичі.

Опріч того, куди йому було тікати? Позаду розкинулися табори, повні вояків Жахокрому та затяжців, приведених Ризвелями з Бурчаків. Між ними стояло військо Курганища. На південь від Калин-Копу загатою через Перешийок рухалося інше військо — болтонівців та фреївців, теж під корогвою Жахокрому. На схід від шляху лежав голий негостинний берег, а далі — холодне солоне море. На захід — багна Перешийку, де кишіли змії, левоящери та болотні чорти з отруйними стрілами.

Тому тікати він не хотів. Не спокушався навіть спробувати.

«Я здобуду їм замок. Здобуду. Мушу здобути.»

День був сірий, вогкий, мрячний. З півдня дмухав вітер — мокрий, наче слинявий цілунок. Руїна Калин-Копу виднілася віддалік, помережана пасмами вранішнього туману. Кобила сунула до неї кроком, видаючи копитами тихе чвакання, коли витягала їх із сіро-зеленого болота.

«Я вже колись тут їхав.» То була небезпечна думка, і він негайно про неї пошкодував.

— Ні, — мовив він уголос,