Зона покриття - Стівен Кінг
— Ти лише допоможеш синові, Клаю. Повір мені. Бо це не життя.
— Рею, ні
Рей натиснув на гачок. Куля із м'яким кінчиком, яку називали «Захисник Америки», знесла йому півголови. З гущавини дерев із криком здійнялося в небо вороння. Клай навіть не підозрював, що вони там, та зараз своїм карканням вони сколихнули осіннє повітря.
Але на якусь мить навіть їх заглушив крик Клая.
4
Тільки-но вони почали копати могилу в м'якій землі під ялинами, як у їхнє мислення втрутилися мобілоїди. І Клай уперше відчув цю спільну силу. Відчуття було саме таким, як його описав Том: наче в спину штовхає чиясь сильна рука. Тільки і рука, і спина знаходилися в голові. Жодних слів. Тільки той поштовх.
— Дайте нам закінчити! — крикнув він і тут же відповів сам собі трохи вищим голосом, який упізнав одразу. — Ні. Йдіть. Зараз.
— П'ять хвилин, — наполягав він.
Цього разу голосом зграї заговорила Деніз.
— Ідіть. Зараз.
Том скинув тіло Рея (те, що залишилося від голови, загорнули в чохол підголівника, знятий з крісла в автобусі) у яму і трохи прикидав землею. І, скривившись, схопився за голову.
— Гаразд, гаразд, — мовив він і одразу ж відповів: — Ідіть. Зараз.
Похідною стежкою вони повернулися до автобуса. Попереду всіх ішов Джордан. Він помітно зблід, але, на думку Клая, це була не та блідість, що розливалася на обличчі Рея в останні хвилини життя. Зовсім не та. І його останні слова: «Бо це не життя».
На протилежному боці дороги, мов на параді, у шерензі, що простиралася до обох ліній горизонту, на відрізку завдовжки, мабуть, з милю, вишикувалися фонери. Напевно, їх було не менше чотирьох сотень, але Лахмітника серед них Клай не бачив. Тому вирішив, що Лахмітник пішов далі, щоб підготувати їм прийом, бо в його володіннях було багато вілл.
«І на кожній є телефон, підключений до центральної АТС», — подумав Клай.
Коли вони гуртом ішли до мікроавтобуса, він побачив, що із загального строю випало троє фонерів. Двоє одразу ж заходилися кусатися, битися й рвати один на одному одяг, а їхнє гарчання могло бути словами (Клай наче почув вигук «лайно собаче», але це міг бути просто випадковий збіг складів). Третій просто повернувся і побрів геть у напрямку Ньюфілда, тримаючись білої розділової смуги.
— Так, виходь із шеренги, солдате! — істерично заверещала Деніз. — Усі виходьте!
Але цього не сталося. І перш ніж дезертир (якщо його можна було так назвати) дійшов до повороту на південь, за яким траса-160 зникала з поля зору, літній фонер міцної статури різко простягнув руки, вхопив перехожого за голову і скрутив йому в'язи. Подорожній повалився у кювет.
— Ключі були у Рея, — втомлено сказав Ден. Його кінський хвіст майже розпустився, і волосся розсипалося по плечах. — Комусь доведеться повернутися і...
— Я їх забрав, — відповів Клай. — І сам сяду за кермо. — Він відчинив дверцята маленького автобуса, відчуваючи те монотонне стук-стук-стук, поштовх-поштовх-поштовх у голові. Його руки були вкриті брудом і кров'ю. Мобільний телефон відтягував кишеню, і Клая відвідала забавна думка: раптом Адам і Єва перед вигнанням з раю прихопили з собою трохи яблук? Аби було чим перекусити на довгому пильному шляху до семисот телеканалів і бомб у рюкзаках, котрі залишають у лондонському метро. — Усі по своїх місцях.
Том поглянув на нього.
— Не треба веселощів, Ван Ґоґу.
— Чом би й ні? — з посмішкою спитав Клай. Йому стало цікаво, а чи, бува, не схожа його посмішка на Реєву — той моторошний передсмертний вищир. — Принаймні мені не доведеться слухати ваші теревені. Усі на борт. Наступна зупинка — Кашвак=Без-Моб.
Але, перш ніж вони змогли залізти в автобус, їх змусили викинути зброю.
Ніяких телепатичних команд їм не надсилали, і керування тілом не перебирала на себе якась надсила — Клаю не довелося спостерігати за тим, як щось змушує його руку тягнутися і діставати револьвер з кобури. Він мав сумнів, що фонери на це спроможні, принаймні на цьому етапі. Вони навіть не могли примусити когось до черевомовлення, якщо їм це не дозволяли. Натомість він відчув у голові якусь сверблячку, дуже сильну, майже нестерпну.
— О Єзус Марія! — тихо скрикнула Деніз і жбурнула свій маленький пістолет двадцять другого калібру подалі. Він приземлився на дорозі. Після цього Ден викинув власного пістолета, про всяк випадок додавши до нього мисливського ножа. Ніж полетів лезом уперед подалі на узбіччя траси-160, не зачепивши, проте, жодного з фонерів, які там стояли.
Джордан впустив пістолет, який носив із собою, на землю біля автобуса. Потім, скиглячи і сіпаючись, поліз у свій рюкзак, дістав Алісин пістолет і жбурнув його до першого. Том додав сера Швидкого.
До купки зброї, що утворилася біля автобуса, Клай додав свого кольта сорок п'ятого калібру. Від самого початку Імпульсу він приніс нещастя двом людям, і Клай анітрохи не шкодував за ним.
— Маєте, — сказав він, звертаючись до очей і брудних облич (часто спотворених) тих, що стояли, спостерігаючи за ними з того боку дороги, але подумки уявляв собі Лахмітника. — Це все, більше немає. Ви задоволені? — Й одразу ж дістав відповідь із власних уст. — Чому. Він. Це зробив?
Клай глитнув слину. Відповідь на це питання хотіли знати не тільки фонери — на нього очікувально дивилися Ден та інші. Він помітив, що Джордан тримається за пасок Тома, наче боїться відповіді Клая не менше, ніж мала дитина — шумної вулиці. Вулиці, якою на великій швидкості мчать вантажівки.
— Він сказав, що такий спосіб життя, як у вас, — неприйнятний, — відповів Клай. — Узяв мій револьвер і зніс собі голову, перш ніж я зміг його зупинити.
Запала тиша, яку порушувало тільки каркання ворон. Потім монотонно й бундючно заговорив Джордан.
— Наш спосіб. Єдиний.
Наступним був Ден. Повторив слова так само монотонно.
«Якщо вони не розлючені, то не
