Зона покриття - Стівен Кінг
— Але вони хотіли не просто вимучити нас, — продовжив Том. — І навіть не змусити повернути на північ. Їм потрібно було, щоб ми знову зустрілися.
Усі п'ятеро отямилися у напівзруйнованому мотелі на тра-сі-47 — уже у штаті Мен, трохи південніше від Ґрейт-Воркс. За словами Тома, відчуття дезорієнтації було неймовірним. Не допомогли навіть звуки музики зграй, що лунала десь неподалік. Усі вони нутром відчували, що сталося, але словами це сформулював саме Джордан, і він же вказав їм на очевидне: їхня спроба втечі провалилася. Так, може, їм і вдалося б вислизнути з мотелю, у якому вони опинилися, та знову вирушити на захід, але чи далеко вони зайдуть цього разу? Вони виснажені. Гірше того, вони зневірилися. І саме Джордан вказав їм, що фонери могли підіслати кількох шпигунів із нормальних, щоб стежити за їхніми нічними пересуваннями.
— Ми їли, — сказала Деніз, — бо були не тільки втомлені, але й помирали з голоду. Потім ми насправді позасинали і прокинулися тільки наступного ранку.
— Першим устав я, — підхопив Том. — І побачив, що посеред двору стоїть Лахмітник власною персоною. Він легенько вклонився і махнув рукою в напрямку дороги. — Цей жест Клай пам'ятав дуже добре. Шлях вільний. Можете йти. — Я міг би його пристрелити (сер Швидкий був зі мною), але що б це змінило?
У відповідь Клай похитав головою. Геть нічого не змінило б.
Вони знову вирушили в путь, спочатку йдучи трасою-47. Потім, сказав Том, відчули, як їх у думках підштовхують до лісової дороги, не нанесеної на карту, що, схоже, повертала на південний схід.
— Цього ранку видінь не було? — спитав Клай. — Снів теж?
— Нічогісінько, — відповів Том. — Вони зрозуміли, що ми змирилися. Врешті-решт, вони ж уміють читати думки.
— Вони почули, що ми благаємо про пощаду, — тим самим знесиленим, гірким тоном додав Ден. — Рею, у тебе часом немає зайвої сигарети? Я покинув, але, мабуть, знову підсяду на цю звичку.
Рей мовчки кинув йому пачку.
— Відчуття таке, ніби тебе підштовхують рукою, але відбувається це у тебе в голові, — провадив далі Том. — Дуже неприємно. Я навіть описувати не хочу, яке нахабне це втручання. І весь цей час нас переслідувало відчуття, що Лахмітник разом зі своєю зграєю десь поряд, рухаються з нами. Часом дехто з них маячив між деревами, часом — ні.
— Тобто, тепер вони збираються в зграї не тільки вранці, а й увечері, — зробив висновок Клай.
— Так, усе змінюється, — підтвердив Ден. — У Джордана є цікава теорія, до того ж підкріплена доказами. А крім того, ми — це особливий випадок. — Він закурив сигарету. Затягнувся. Закашлявся. — Яке лайно! Я так і знав, що не дарма це покинув. — І майже без паузи додав: — Знаєте, вони можуть літати. Підноситися у повітря. Мабуть, це в біса зручно, коли дороги так забиті. Наче маєш килим-самоліт.
Подолавши приблизно милю дорогою, що, здавалося, не мала кінця і нікуди не вела, вони вп'ятьох натрапили на хижку, перед якою стояв припаркований пікап. У вантажівці були ключі. За кермо сів Рей, Том із Джорданом їхали в кузові. Ніхто не здивувався, коли лісова дорога з часом знову повернула на північ. Перед самим її кінцем навігаційний радіомаяк у їхніх головах спрямував їх на іншу дорогу, а потім і третю, не більш ніж стежку, зарослу бур'янами. Ця остання впиралася у болотистий клапоть землі, у якому пікап зав'яз, але година ходьби пішки — і вони потрапили на трасу-11, на південь від того місця, у якому це шосе змикалося зі сто шістдесятим.
— Там були двійко мертвих фонерів, — сказав Том. — Ще теплих. Дроти лінії електропередачі, зірвані зі стовпів, лежали на землі. Круки бенкетували.
Клай хотів було розповісти їм про те, що бачив біля станції добровільної пожежної охорони в Ґерлейвілі, але вирішив цього не робити. Бо не бачив у цьому ніякого зв'язку з ситуацією, у якій вони опинилися. Крім того, не бракувало фонерів, що не билися між собою, і саме вони примушували Тома та інших іти вперед.
До жовтого автобуса їх вивела не ця сила — його знайшов Рей, коли оглядав «Ньюфілдську факторію», поки інші цупили банки з содовою з того самого холодильника, який відкривав Клай. Рей побачив автобус із заднього вікна.
Відтоді вони зупинялися тільки раз — щоб розвести вогнище на гранітній підлозі ґерлейвільської каменоломні і приготувати гарячу їжу. У «Ньюфілдській факторії» вони перевзулися, бо їхнє взуття після болота було вже не придатним, і годину відпочили. Мабуть, повз ґерлейвільський мотель вони проїжджали саме о тій порі, коли Клай вже прокидався, тому що невдовзі їх змусили зупинитися.
— І ось ми тут, — підсумував Том. — Справу майже закрито. — Він обвів рукою небо, землю дерева. — Одного дня, синку, це все стане твоїм.
— Те, що нас штовхало вперед, пішло з моєї голови, принаймні зараз його немає, — сказала Деніз. — Я вдячна за це. Ви знаєте, найгіршим був перший день. Тобто Джордан справді найчіткіше розумів, що відбувається щось дивне, але, думаю, всі ми знали... що щось не так.
— Так, — кивнув Рей і потер собі потилицю. — Це те саме, що опинитися у дитячій казці, де пташки і змії розмовляють. Вони кажуть щось типу: «З тобою все добре, все гаразд, не зважай на те, що твої ноги так втомилися, у тебе все супер-пупер». Моє дитинство пройшло у Лінні, там завжди говорили «супер-пупер».
— «Місто Лінн, місто Лінн, гріх тут править не один, у раю тобі скажуть: ти в пекло іди», — співуче протягнув Том.
— Усе зрозуміло, тебе ж виростили у церкві, — сказав Рей. — Хай там як, малий розумів, і я розумів. Гадаю, ми всі знали, хай йому чорт! Маючи хоча б половину мізків, думати, що ти тікаєш...
— Я вірив, поки міг, бо хотів вірити, — заперечив Ден, — але так насправді... У нас зовсім не було шансів. Інші нормальні, може, й мали змогу врятуватися, але не ми — не винищувачі зграй. Вони хочуть прибрати нас до рук, хай там що з ними відбувається.
— Як ви думаєте, що вони хочуть з нами зробити? — спитав Клай.
— Умертвити, — спокійно відповів Том. — Принаймні я хоч зможу нормально виспатися.
Розум Клая нарешті
