Зона покриття - Стівен Кінг
Але саме цього, схоже, й хотів Лахмітник. Склавши долоні разом, він підніс їх до дверей і розвів у різні боки. Жест був досить кумедним: схожим жестом люди показують, що пташка полетіла. Та самі руки темношкірого були чорними від бруду, а мізинець на лівій зламаний у двох місцях.
«Це і є нові люди, — подумав Клай. — Телепати, яких треба купати».
— Не впускай його, — благально мовила Деніз. Її голос тремтів. Клай уже помітив, що конвеєр фонерів, який рухався ліворуч від автобуса, зупинився, тож у відповідь покачав головою.
— Немає вибору.
«Вони зазирнуть тобі у голову і що побачать? Що ти думаєш про довбаний мобільний телефон, от що!— сказав йому Рей... майже пирхнув. — А про що ще всі думають з першого жовтня?»
«Сподіваюся, це так, Рею, — подумав він, — бо до настання темряви ще залишається півтори години. Як мінімум півтори години».
Він смикнув за важіль, що відчиняв двері, і Лахмітник із порваною губою, що звисала, перетворюючи рот на сардонічну посмішку, зайшов у автобус. Вкрай худий, брудна червона кофта висить на плечах, як на вішаку. Ніхто з нормальних у автобусі чистотою не вирізнявся, бо особиста гігієна з першого жовтня втратила значення, але від Лахмітника ішов такий важкий і сильний сморід, що у Клая почали сльозитися очі. Такий дух ішов би від гострого сиру, якби його залишили в теплій кімнаті на видержку.
Лахмітник опустився на сидіння біля дверей, обличчям до крісла водія, і подивився на Клая. Якусь мить він просто дивився своїми тьмяними очима, у яких прозирало моторошне зацікавлення.
Мовчанку порушив Том. Він заговорив тонким голосом, у якому звучала лють. Такі нотки Клай чув тільки одного разу, коли Том казав повнявій жінці — біблійній проповідниці: «Ну все, приїхали», коли та почала відправляти перед Алісою службу про кінець світу.
— Чого вам від нас треба? У вас є цілий світ, яким би він не був. Чого вам треба від нас?
Спотворений рот Лахмітника почав рухатися, але слово вимовив Джордан. Тільки одне слово, сказане монотонним, позбавленим емоцій голосом.
— Справедливості.
— Якщо вже йдеться про справедливість, — сказав Ден, — то навряд чи вам відомо, що це таке.
Лахмітник відповів жестом. Підніс руку долонею догори, показуючи вказівним пальцем на бічну дорогу: Їдь далі.
Щойно автобус рушив з місця, як почала рухатися й конвеєрна стрічка фонерів. Ще декілька впали на землю і заходилися дубасити один одного, а в зовнішньому дзеркалі Клай побачив і інших, що брели бічною дорогою в протилежному напрямку, до траси.
— Ви втрачаєте бійців, — зауважив Клай.
Лахмітник не відповів — зграя мовчала. Його очі, то тьмяні, то зацікавлені, то водночас тьмяні й зацікавлені, незмигно дивилися на Клая, якому цей погляд лоскотав шкіру. Скрючені пальці Лахмітника, сірі від бруду, лежали на колінах заяложених синіх джинсів. А тоді він ошкірився. Можливо, то й була відповідь. Врешті-решт виявилося, що Ден мав рацію. На кожного фонера, що випадав зі зграї (говорячи словами Джордана, накривався), припадала маса інших. Але Клай навіть гадки не мав, наскільки численною може бути ця маса, аж поки через півгодини, коли ліс обабіч дороги розступився, і вони проїхали під дерев'яною аркою з написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО НА ЯРМАРОК ПІВНІЧНИХ ОКРУГІВ».
3
— Господи помилуй, — пробурмотів Ден.
Почуття, яке пережив сам Клай, краще виразила Деніз: вона тихо скрикнула.
Сидячи через прохід на першому пасажирському місці, Лахмітник просто зирив на Клая з тупим злорадством недоброї дитини, що збирається відірвати кільком мухам крильця. «Як вам це подобається? — здавалося, промовляла його усмішка. — Це щось, чи не так? Уся банда зібралася!» Авжеж, цей оскал міг говорити що завгодно. З таким самим успіхом він міг означати: «Я знаю, що у тебе в кишені».
За аркою починалася центральна вулиця і розташовувалися атракціони, які, судячи з вигляду, у той час, коли пройшов Імпульс, перебували ще у стані підготовки й збирання. Клай не знав, скільки наметів уже встигли встановити працівники фірми, що займалася обслуговуванням ярмарку, але деякі віднесло вітром (як ті павільйони на пропускному пункті, котрі вони проминули за шість чи вісім миль звідси), і тепер на майданчику стояло приблизно півдюжини. Боки наметів піднімалися й опускалися, наче вони дихали свіжим вечірнім вітерцем. «Скажені чашки» були зібрані тільки наполовину, як і кімната сміху навпроти (по єдиній встановленій частині фасаду йшов напис «СТРАШНО ДО», над словами танцювали скелети). Тільки чортове колесо і вишка для стрибків з парашутом на дальньому кінці недобудованої центральної вулиці були ніби готові, але без веселих електричних ліхтариків здавалися Клаю жахливими, більше схожими на гігантські знаряддя тортур, ніж на атракціони. Але один вогник блимав, і він це бачив: крихітний червоний маячок на верхівці парашутної вишки, що, ясна річ, працював на батарейках.
Далеко за вишкою стояла біла будівля з червоним цоколем. Судячи з довжини, вона запросто могла вмістити дюжину комор. Уздовж стін снопами лежало сіно. З цієї дешевої сільської ізоляції через кожен десяток футів стирчали американські прапори, що лопотіли на вечірньому вітерці. Будівлю задрапірували сувоями патріотичних транспарантів і прикрасили написом, зробленим яскраво-синьою фарбою:
ЯРМАРОК ПІВНІЧНИХ ОКРУГІВ
КАШВАКАМАК-ХОЛ
Але їхню увагу привернули зовсім не ці принади. Парашутну вишку від Кашвакамак-холу відділяло кілька акрів відкритого простору. Клай здогадався, що саме на цьому майдані збирався великий натовп, коли відбувалися виставки худоби, покази тракторів, завершальні концерти ярмаркового дня і, ясна річ, шоу з салютом, що влаштовувалося як у перший, так і в останній день ярмарку. Довкола стояли ліхтарні стовпи й гучномовці. Тепер на цій величезній порослій травою площі яблуку ніде було впасти через фонерів. Вони стояли пліч-о-пліч, стегно до стегна, повернувши обличчя туди, звідки мав виїхати маленький жовтий автобус.
Будь-яка надія Клая на те, що він все-таки побачить Джонні (чи Шарон) зникла в одну мить. На перший погляд під цими ліхтарними стовпами, від яких тепер було мало користі, зібралося
