Володар драконів - Корнелія Функе

— Мене вони теж не порахували, — сказав Бен.

— Нам дуже потрібна допомога, — сказав Лунг, тикаючи Сірчану шкурку мордою у волохатий живіт.

— Ну що ж, отже, нас п’ятеро. Ні… — Сірчана шкурка опустилася на хвіст скам’янілого дракона. — Нас семеро! Ще ж Мухоніжка і щур.

— Мухоніжка і Луї! — сполошився Лунг. — Вони досі десь там, зовні!

— Сироїжка цвіла! — Бур-бур-чан схопився. — Вони, звичайно, чекають нас там, де ми приземлилися. Туди можна пройти по грибному тунелю. Сірчана шкурко, давай сходимо по них.

— Хвилинку, я тільки вилізу з цього людського шмаття! — Сірчана шкурка квапливо скинула одяг, який дали їй ченці, й обоє кобольдів помчали в тунель. Бен залишився в печері з двома драконами.

— Щур і Мухоніжка? — з цікавістю перепитала Майя. Лунг посміхнувся:

— Обидва вони завбільшки з твоє вухо, але дуже хоробрі.

Якийсь час вони стояли і мовчки дивилися на скам’янілих драконів.

— А їх можна знову оживити? — запитав Бен. Майя сумно похитала головою:

— Ти ж не можеш загнати сюди місяць!

— Може, місячна роса допоможе? — Бен запитально подивився на Лунга.

— Місячна роса? — здивувалася Майя.

— Так. Ти її бачила, — відповів Лунг. — Вона збирається кожної місячної ночі на блакитних квітках біля озера. Якщо ти злижеш її з листя, то зможеш літати також удень. А ти не знала про це?

Майя похитала головою.

— Поки про це рано думати, — сказав Бен. — Ми не можемо збирати росу, коли в озері ховається Кропивник.

— Я маю ще кілька крапель, — сказав Лунг. — Але цього явно не вистачить. Крім того, вони можуть нам ще знадобитися.

— Так, звичайно, — розчаровано сказав Бен, погладивши луску скам’янілого дракона.

— Ні, не вийду! — сказав Кремінна борода. Він сидів в утробі свого господаря на золотій скриньці, в якій було серце Кропивника, і з огидою дивився на рідину, що хлюпотіла поблизу, і яка служила дракону для травлення. Звідти здіймалися і били йому в ніс смердючі випари.

— Виходь, чистильнику панцира! — пролунав рик ззовні.

— Ні! — вигукнув Кремінна борода у велетенський стравохід. — Ви обіцяли ніколи більше мене не ковтати! Мені це вже набридло! А раптом я потраплю не в те горло? Якщо я наступного разу потраплю в цю рідину внизу? — він із жахом подивився вниз, туди, де колобродило і булькало.

— Не кажи дурниць! — пролунав згори роздратований голос Кропивника. — Цього зрадника Мухоніжку я ковтав сотні разів, і він жодного разу не потрапив не в те горло!

— Аякже, — пробурмотів Кремінна борода собі під ніс, поправляючи капелюх. — Розповідай казочки! Крім того, мене млоїть, — крикнув він у стравохід. — Від усієї цієї хитавиці. Чи зловили ви цього бляшаного шершня? Щось там унизу його не видно.

— Він від мене вислизнув! — прогарчав Кропивник, і Кремінна борода відчув, як затряслося з люті його величезне тіло. — Він полетів у гори, туди, де до того сидів срібний дракон.

— Ясно, — Кремінна борода невдоволено почухав бороду. — А той тепер де? Показав він вам, де ховаються інші дракони?

— Ні! — люто гаркнув Кропивник. — Він зник! Та виходь ти нарешті! Ти мусиш підвестися туди, де приземлився цей клятий жерстяний шершень. Ти ж бачив, хто в ньому сидів! Павучок-зрадник! Р-р-р! Я його розчавлю, як мокрицю, але спочатку він відведе мене до свого нового господаря.

— Ось як? — Кремінна борода все ще копилив губи. — А що ти мені даси, якщо я його знайду? Його самого і бляшаного шершня? — Він засунув руку під сорочку і намацав обручку Барнабаса Візенгрунда.

— Та як ти смієш! — загарчав Кропивник. — Вилазь негайно, або я струшу тебе вниз, у шлунковий сік!

— Добре, хай буде так, — Кремінна борода, бурмочучи, підвівся і став видиратися вгору стравоходом господаря. — Я починаю розуміти Мухоніжку, — буркнув він собі в бороду. — Так, я його тепер добре розумію.

— Вони про нас забули! — волав Мухоніжка, нервово крокуючи довкола бляшаного літачка. — Яка невдячність!

— Та облиш! — відповів щур, помішуючи ложкою в каструлі, що стояла на крихітному похідному примусі.

Сонце повільно сходило на затягнутому хмарами небі. Між гір лежав густий туман. Його білі пасма приховували від очей усе: квіти, озеро і Кропивника. Якщо він, звичайно, досі був там. Луї спробував вариво, що булькало в його каструльці, облизав мордочку і став неквапно помішувати далі.

— Та сядь ти нарешті, гуміфікусе! Вони прийдуть, я тобі вже всоте кажу. Найпізніше, коли стемніє. Я справді не розумію, що ти так розрюмсався. Ми тут маємо усе, що треба, — їжа, тепле питво. Я маю навіть спальні мішки. Причому два, що, погодься, дуже доречно.

— Але я хвилююсь! — скаржився Мухоніжка. — Хтозна, які вони, ці інші дракони. Може, саме такі, як у стародавніх казках. Може, вони жеруть людських дитинчат!

Щур хихикнув:

— Ну, знаєш! Я тебе запевняю, хлопчик зуміє сам про себе подбати. А якщо навіть ні, то з ним поруч Лунг. Не кажучи вже