Володар драконів - Корнелія Функе

— Щойно зійде місяць, — сказав він, — наш бранець втече. З усією інформацією, на яку так жадібно чекає Кропивник, і з пляшкою кобольдової слини. Він розповість господареві, де розташовується вхід до печери, і як туди проникнути. Він начистить панцир Кропивникові кобольдовою слиною і, — Мухоніжка посміхнувся, — відведе його на загибель.

— Але як дати йому втекти, щоб він ні про що не здогадався? — запитав Бен.

— Уже про це я подбаю, юний пане, — відповів Мухоніжка, дивлячись на свій палець, який все ще виблискував золотом із розтопленої пластини. — І я нарешті відплачу йому за три століття туги і одинадцятьох моїх братів, яких він ізжер.

Чого тільки не робив Кремінна борода, щоб звільнитися від пут. Він бився об долівку печери, як риба, викинута на лід, тер зв’язані руки об гострі виступи каміння, намагався дотягнутися до ножа, який лежав у кишені. Нічого не виходило. Щур виявився майстром в’язати вузли. Так він лежав годину за годиною на жорсткій кам’яній долівці, як лантух із картоплею, і скреготав зубами, мріючи обірвати зраднику Мухоніжці павучі ніжки, а навколо у напівтемряві мерехтіли тисячі прекрасних каменів.

Коли нарешті почулися кроки, Кремінна борода подумав, що повертається товстий пацюк або один із цих волохатих кобольдів. Яке ж було його здивування, коли з темного проходу з’явився Мухоніжка. Зрадник Мухоніжка з капелюхом Кремінної бороди на голові.

— Тобі чого тут треба? — з ненавистю сказав Кремінна борода, звиваючись, як черв’як, у своїх путах. — Допитати мене зібрався? Пішов геть! Забирайся до своїх дружків! Але спочатку віддай мені мій капелюх, мерзенний павучий зраднику!

— Помовчи, — пошепки сказав Мухоніжка. Він опустився навколішки поруч із гномом і дістав із його кишені ніж.

— Рятуйте! — загорлав із переляку Кремінна борода. — Рятуйте, ваше золоте сіятельство, вбивають!

— Що за дурня! — Мухоніжка взявся розрізати пута. — Якщо ти будеш так борсатися, я можу тобі випадково палець відрізати. А якщо ти будеш так горлати, Сірчана шкурка з’їсть тебе на сніданок.

Кремінна борода враз закрив рота.

— Кобольди не їдять гномів, — тихо буркнув він.

— Та ні, буває, — Мухоніжка розрізав останню мотузку. — Я сам чув, як один із них сказав, що гноми дуже соковиті.

— Соковиті? — Кремінна борода стріпнувся і з жахом прислухався. Але все було тихо. Він чув лише перешіптування каменів. Мухоніжка простягнув йому рюкзак:

— Забирай свої речі, і тікаймо звідси.

— Тікаймо? — гном недовірливо подивився на гомункулуса. — Це ще що? Пастка?

— Та ні ж бо! — пошепки сказав Мухоніжка і потягнув його за собою. — Хоч ти мені трохи і не зіпсував весь мій чудовий план, кобольдам я тебе все ж таки не віддам. Тим більш, що мені треба послати тебе з вісткою.

— Що ти верзеш? — гном проти волі слідував за Мухоніжкою темним тунелем. — Який ще план? Ти нас зрадив! Ти послав Кропивника в пустелю! Ти знаєш, скільки днів я викопував його з-під гарячого піску? І все завдяки тобі!

— Дурниці! — зашепотів Мухоніжка. — Усе це дурниці! Я не зрадник, я вірний чистильник панцира ось уже більше трьох століть — це довше, аніж ти довбаєш свої камені, кремінна довбешко! І ти гадаєш, що здатний ось так просто зрадити свого господаря? Це все круки винні! Вони мене оббрехали. Вони завжди мене ненавиділи. Проте подбаю, щоб цього разу Кропивник зміг пополювати всмак. Я, а не ці жалюгідні пташки з кривими дзьобами! А ти мені допоможеш.

— Я? — Кремінна борода шкутильгав за ним, остаточно збитий з пантелику. — Як? Чому…

— Тихо! — Мухоніжка затиснув йому рота рукою. — Тепер ані звуку, зрозумів?

Кремінна борода кивнув і широко розкрив рот і очі. Вони увійшли у велику печеру. За все своє довге життя гнома не бачив Кремінна борода таких чудес. Каміння засліплювало його. У вухах у нього лунали їхні голоси, ще ніколи ним не чувані, чудові голоси. Коли гомункулус різко потягнув його за рукав, Кремінна борода немов прокинувся від глибокого сну.

— Ти що? Вирішив закам’яніти тут? — засичав Мухоніжка і потягнув гнома далі мерехтливими надрами землі, повз сплячих кобольдів, повз щура, який похропував біля свого літачку, повз хлопчика, який згорнувся клубочком, мов кішка.

Кремінна борода не помічав їх. Він глипнув угору, на сяюче місячне каміння, задивившись на блискучі візерунки на стінах печери, — і спіткнувся об хвіст сплячого дракона. Гном перелякано застиг на місці. Перед ним лежали поряд два срібні дракона, притулившись одне до одного так щільно, що незрозуміло було, де закінчується один і починається другий.

— Два? — шепнув він до гомункулуса. — Чому тільки два? А де ж решта?

— В іншій печері, — майже беззвучно прошелестів Мухоніжка. — Ходімо швидше! Ти що, хочеш дочекатися, поки вони прокинуться?

Кремінна борода квапливо потрюхикав далі.

— Скільки їх всього? — прошепотів він. — Ти маєш мені сказати, Мухоніжко. Його золоте сіятельство напевно спитає.

— Двадцять, — відповів Мухоніжка, не обертаючись. — Можливо, трохи більше. Ходімо!

— Двадцять… — пробурмотів Кремінна борода, озираючись на сплячих драконів. — Ціла купа!

— Чим більше, тим краще, — відгукнувся Мухоніжка. — Присягаюсь, що так він скаже.

— Ти маєш слушність. Саме так він скаже, — Кремінна борода кивнув і спробував відірвати погляд від каміння. Але скарби, сяючи зі