Меч і хрест - Лада Лузіна

– Чув, що панночка сказала? – розсміявся Врубель. – Паняй!

– Ану, пішла! – поквапив Півень віжками руду кобилу. – Побережись!

Це була найпрекрасніша подорож у її житті. Ні – найпрекрасніша, що була коли-небудь у Марійчиному житті. Прекрасніша зоряної карти, що обпалила небо! Прекрасніша польоту над Містом! Найпрекрасніша!

Київ нестримно помчав у її обійми.

Навалився на неї величезною, не вподобаною киянами квазівізантійською «чорнильницею» Десятинною, побудованою за образом найвищого православного храму світу – московського Христа Спасителя і зруйнованою за його ж зразком у 30-х роках.

Кобила побігла риссю, виїхала в обійми Софійської площі, де не було ще ніякого Богдана Хмельницького, і, хутко повернувши голову ліворуч, Марійка встигла побачити вдалині справжній Михайлівський Золотоверхий. І подумати, що там, у дев’ятипудовій, казковій, срібній раці, під чотирнадця-типудовим срібним балдахіном, лежить зараз великомучениця й гонителька відьом Варвара (на убранство якої гетьман Мазепа витратив частину свого скарбу!), і на руці її горять коштовними каменями персні російських цариць, що мінялися каблучками зі святою. А над нею висить написана на золотій дошці, усипана трьома тисячами діамантів ікона покровителя Києва Архістратига Михаїла, дарована Олександром I на честь київського генерал-губернатора Михайла Іларіоновича Кутузова, – що виграв війну 1812 року! Дві дорогоцінні святині, що зникли, і втрачені тепер її Києвом назавжди, опис яких завжди до серцебиття вражав Марійчину уяву.

«А можна зупинитися? – хотіла крикнути вона. – Хоч одним оком! Я так мріяла!»

Але сани вже понесли її Великою Володимирською, що втиснула Марійку в спинку саней тим, що не лягало в голову: старі будівлі, з яких вона старанно складала «там» свій «справжній» Кiевъ, іще не були побудовані! І не звели ще кафе «Маркіз» у підкреслено пишному будинку, на розі з Прорізною; не придумали замку на Яр Валу, 1; і не було потреби планувати нинішній Оперний театр на місці ще не згорілого – Міського.

Але її університет був!

«Здрастуй, мій рідний!»

Червоно-чорний. Імені Святого Володимира! Побудований за генерал-губернатора Дмитра Гавриловича Бібикова.

І була Перша гімназія! «Чотириярусний корабель, що колись виніс у відкрите море десятки тисяч життів…»

І бульвар був. Бібиковський!

І звернувши, вони помчали по ньому вниз, на Хрещатик – той, якого Марійка не бачила ніколи.

Марійчин Хрещатик, не беручи до уваги маленького шматочка від Бібиковского до Фундуклеївської, був ровесником московських «висоток». Хрещатик Булгаковський – Марійчиної марної мрії, померлої під бомбами Великої Вітчизняної, – вважався європейським паном, з манірним «модерном», шикарними трамвайними вагонами «пульман», чорнильними завитками електричних ліхтарів… Цей же, газовий, низькорослий і такий нестримно молодий зараз, що всього шістнадцять років тому дістав своє офіційне ім’я «Крещатикъ», закружляв її в юнацьких обіймах, молодецьки вихваляючись перед приголомшеною панночкою сотнями чепурних рекламних вивісок, які висіли одна над одною та закривали від неї фасади будинків.

І коли, повернувши повним колом на інший бік, сани повезли її до Думської, Хрещатицької («Як там її тепер?») площі, Марійка тільки широко розкрила рота, ніби боялася не встигнути проковтнути якесь враження. І немов Робін Бобін Барабек, заковтнула разом і легендарного першого хрещатицького поселенця – двоповерхового, у класичному стилі, побудованого 1797 року в абсолютно порожній Хрещатій долині. І ще більш легендарну садибу професора Меринга праворуч, разом із розташованим за нею безкрайнім маєтком із широким ставком, який 1897 року буде, за допомогою архітектора Городецького, розкреслено на вулиці Банкову, Ольгинську, Мерингівську та Миколаївську, що дістала ще через сто років ім’я самого Городецького. І величну будівлю Міської Думи, що безсоромно заполонила всю («О, так, Незалежності!») площу ліворуч, із небесним покровителем Міста на триповерховому шпилі вежі. І «Нову швейцарську кондитерську Б.А. Семадені» на протилежному боці. І єдиного знайомця Марійчиного – Інститут Шляхетних Дівчат, що вмостився на горі над «вулицею тисячі магазинів», Беретті-батька, який усього сорок років тому уявляв, що будує його в одному з найбезлюдніших і найтихіших куточків Міста.

Кобила пішла кроком і зупинилася біля будинку Штифлера, прикрашеного вивіскою солодкого швейцарця, що здобув світову славу на винаході ментолових льодяників од кашлю.

Півень промукав щось із-під кудлатої хутряної шапки. Ковальова кинула останній, невтоленно голодний погляд удалину – на Європейську площу, що встигла змінити до Марійчиного народження декілька прізвищ і повернутися до дівочого. Жадібно вихопила безживну чашу фонтану «Іван» і шматок Володимирської гірки, під якою не було колишнього музею Леніна і нинішнього Українського будинку, а був «Європейський» готель Беретті-сина. Глипнула на новеньку будівлю купецьких зібрань, відому їй як старовинна будівля філармонії. І безуспішно та відчайдушно спробувала завернути очима за ріг, мріючи побачити щойно (!) відкритий «Замок квітів» Шато-де-Флер на місці абсолютно непотрібного Марійці стадіону «Динамо», чиє поле було зараз прекрасним озером, оточеним розарієм садівника Карла Христіані…

А потім, непритомно зітхнувши, прийняла простягнуту Врубелем руку, утішаючи себе думкою про дорогу назад.

«І неодмінно через Михайлівський! Аби поглянути на руку Варвари з каблучками. Чому їх тепер не продають? Адже могли б у Володимирському… Боже! Боже!» – паморочилась у неї голова.

Супутник рішуче відчинив їй двері кондитерської Семадені. І тільки тут панночка змогла оцінити безумство свого кавалера повною мірою: всі обличчя миттєво повернулися до них, зневажливі, здивовані, мінливі, винятково чоловічі. Ковальова болісно спробувала пригадати дату, яку, на жаль, її педагоги ніколи не включали до екзаменаційних білетів: коли жінки – порядні, а не повії! – почали відвідувати публічні кав’ярні? Здається, ще в 60-х. Хоча значення це не мало, бо жоден із присутніх тут панів, що обурено вирячилися на них із-під «С. – Петербургскіх відомостей» і «Кіевскаго телеграфа», ніколи б не визнав порядною дівулю, яка з’явилася в публічний заклад у чоловічому пальті в супроводі білявого венеціанця з картини Тиціана.

«А він справді божевільний! – подумала вона ніжно і щасливо. – Приголомшливий. Чудовий! І навіщо йому ця Прахова?»

Екстравагантний супутник урочисто підсунув Марійці стілець, і, сівши за триногий столик біля вікна, вона вчепилася десятьма пристрасно розставленими пальцями в круглу мармурову стільницю й нагнулася над нею, ледве утримавшись, аби не