Меч і хрест - Лада Лузіна
«Я знаю! Я читала про неї в автобіографії Паустовського! Тільки тоді столи Семадені було пописано цифрами! Поряд із кафе вже побудували біржу, і ділки підраховували прибуток просто на столах», – ледве не поділилася вона з Врубелем і вхопилася за свої нестримно усміхнені губи.
– Прахови завжди замовляють тістечка від Семадені, а торт від Жоржа! Але ціни тут цілком помірні, не знічуйтеся, Надіє Володимирівно. Що ви будете?
Марія Володимирівна солодко воскресила в пам’яті сторінку книги.
– Фісташкове морозиво! – з бурхливою радістю оголосила вона.
І додумала, примружившись од захвату: «Те, яке замовляв Паустовський! А він теж навчався в Першій Імператорській, разом із Сікорським і Булгаковим. А Врубель – теж Мишко…»
«Мамо. Я – вдома!»
Благовидий пан за сусіднім столом скосив на неї позолочені пенсне очі, й на його брезклій фізіономії Марійка прочитала прямо протилежну думку: «Хто вона, власне, така? Що собі дозволяє? Вивести негайно…»
«Чорта з два! – подумки парирувала йому вона. – Семадені – це тобі не ресторан у «Європейському», він демократичний «для всякого виду молоді» і панів простіших. Це мені пречудовим чином відомо!»
«Теж Мишко» подивився на неї з веселим нерозумінням.
– Я не змерзла! – некеровано розсміялася Марійка. – Правда! – Її трясло. – Це нервове. Від щастя. – Так само як і на Старокиївській горі, її розпирала нестримна істерика щастя, помножена рівно на 1884!
– Невже ви ніколи не каталися в санях? – недовірливо подивувався кавалер, зробивши замовлення примруженому офіціантові («Чим можу? Чи не зволите ще чого? Для тверезої публіки є чай відмінних сортів, кава, шоколад, лимонад-газе…»), що так же виразно сумнівався, чи варто взагалі приймати його у такої дуже дивної пари, але все-таки вручив їм яскраво-блакитну карту.
– Не каталася! – трохи не розплакалася Марійка Ковальова. – І Міста не бачила! Майже. Так вийшло. Знаєте, Миш… Михайле Олександровичу, – не стала фамільярничати вона. – Я дуже люблю Київ! Я тільки тепер зрозуміла, як його люблю!
– І я теж, – нахилився він до неї, розширюючи сяючі очі. – Я теж люблю це місто. В усякому разі, любив його перші місяці. Ніде, ніколи мені не було так легко і щасливо. Ні вдома у Харкові, ні тим більше в Петербурзі. У Харкові сім’я, батько, він ніколи не розумів мене… Петербург холодний, сірий. А Київ – місто безкрайніх зелених пагорбів і білих церков, безтурботне, як картинка з казки. Розімкнений, природний, примхливий, як цілісна жива істота! Коли вперше побачив його з вікна вагона, я подумав, що потрапив у казку, і зрозумів, що потрапив додому.
– Додому? – заворожено повторила за ним Марійка, вслухуючись у тихе постукування кістяних куль у більярдній кімнаті.
«Кращий у Києві більярд був у закладі Семадені!»
Вона вдячно подивилася в зашторене завірюхою вікно, почуваючи себе умиротвореною героїнею віршів швейцарського кондитера, що рекламує улюблене дітище простодушною поезією власного написання:
Вип’ю чашку кави, чаю Та помрію там часок… І вже більше не скучаю У зимовий вечорок.«Як тут чудово!»
– Я пам’ятаю, що написав сестрі, – палко згадав Мишко. – «Який він дивний. Шкода, що я тут не живу!» Щодня я ходив до Кирилівської пішки, від Опанасівської.
– Від… – («Нинішньої Франка!») – Це далеко! – здивувалася Марійка.
– Я йшов через Львівську, Лук’янівку, по стежці через Реп’яхів Яр, на Кирилівську гору. Про Кирилівку ходять погані чутки. Але Адріан Вікторович науково довів: це все пусте! Вперше я виконував важливе замовлення, начальствував, якщо хочете, став важливою персоною. Був на чолі цілої артілі, учні Мурашка змішували фарби за моїми рецептами, копіювали мої зразки… Але, передусім, уперше в житті я робив щось вартісне, а до того – тільки нікчемне і негодяще. Та й зараз бачу з гіркотою, скільки потрібно працювати над собою.
– У вас усе вийде! – запевнила його Марійка Ковальова. – І коли-небудь, через сто років, вашу стежку назвуть «Врубелівським узвозом»! – пообіцяла вона, безмірно жалкуючи, що не може сказати правду: «Назвали!»
– Чому ви так думаєте? – жадібно спитав художник, запобігливо заглядаючи їй у вічі. – Ви бачили мої роботи в Кирилівській?
– Так. Повірте мені! О!
Вона здригнулася, розчувши десь вдалині тріскучий і незвичний голос телефону системи Белла – першого в Києві, встановленого у прогресивному Семадені («У 84-му. Зараз! Нещодавно!») задовго до глобальної телефонізації Міста. Але величезний, як підлоговий годинник, апарат «для внутрішніх потреб» уміщувався, мабуть, десь усередині.
«Який жаль!»
Благовидий сусід у сірому сюртуку, як і раніше, мерзотно витріщався на неналежно вертку Марійку, не в змозі відвести від неї очей: «Кокотка?» – запитував його правий. «Курсистка?» – суперечив лівий. Тоді як сусід сусіда, скориставшись задумливістю благовидого, поцупив у нього з-під ліктя довгождану газету.
Взимку затишно у нього. Світла в теплій залі лет, Почитаю якомога Більше різних там газет…«Як добре! ЯК ДОБРЕ!»
– Як би я хотів вам повірити!
Врубель поглянув на неї й похитав головою.
– Утім, – сказав Михайло Олександрович сам собі, – вона теж вірить у мене. По приїзді до Києва я майже оселився в їхній сім’ї. Ми розігрували жартівливі бої на їхній дачі, обливали одне одного водою. Одягали вивернуті кожухи й лякали куховарку, прикидалися лісовиками. Грали в шаради. Мою, – по-дитячому похвалився він, – ніхто так і не розгадав! Я лежав на землі із заплющеними очима і ловив щось ротом. А слово було «Васнецов»!
– Віктор Михайлович?
– Він і є: «вві сні» і «цов»!
– «Цов»?
– Це такі невідомі комахи! Природно, окрім мене, ніхто про них не знав, – розсміявся він. – Я був такий
