Танок з драконами - Джордж Мартін

— Якщо й сповільнять, то бенкетами. Кожен намагатиметься перевершити гостинністю іншого. Панотець колись казали, що ніде так не напихалися за столом, як на гостині у гірських родів.

— За три тисячі вояків я вже якось переживу вищання їхніх дударів та куліш з казана, — буркнув король не надто вдоволено.

Джон обернувся до Мелісандри.

— А вам, мосьпані, щире застереження. У тих горах старі боги мають велику силу. Гірські роди не потерплять, щоб їхнім серце-деревам завдали образ.

Її, здавалося, його слова повеселили.

— О, не бійся, Джоне Сніговію, я не турбуватиму спокій ваших гірських дикунів з їхніми темними божками. Моє місце — тут, при тобі та твоїх хоробрих братчиках.

Цього Джон Сніговій чекав і бажав найменше у світі, та не встиг заперечити, як почув від короля:

— То куди ж ти радиш мені повести цих звитяжців, якщо не на Жахокром?

Джон зиркнув на мапу.

— На Жбир-у-Пущі. — Він постукав по мапі пальцем. — Якщо Болтон має намір битися з залізняками, те саме мусите робити й ви. Жбир — то звичайнісінький дитинець на пагорбі посеред дикого лісу, до якого неважко підібратися непоміченим. Дерев’яний замок, оточений земляним валом та палісадом з гострих кілків. Скрізь гори пересування буде повільним, так, зате ви зможете рухатися непоміченими і зненацька виникнути майже перед ворітьми Жбиру.

Станіс почухав підборіддя.

— Коли Балон Грейджой повстав уперше, я переміг залізняків на морі, де вони б’ються найлютіше. На суходолі, ще й застукавши зненацька… чом би й ні? Я ж здобув перемогу над дичаками та їхнім Королем-за-Стіною. Якщо мені вдасться розбити ще й залізняків, північ знатиме, що знову має короля.

«А я матиму тисячу дичаків, — подумав Джон, — з яких прогодую хіба що половину.»

Тиріон

«Соромлива діва» рухалася крізь туман подібно до сліпої людини, що намацує шлях у незнайомих помешканнях.

Септа Лемора молилася. Імла глушила її голос, ховала слова, стишувала звуки. Гриф міряв кроками чардак, тихо побрязкуючи кольчугою під своєю вовчою киреєю. Час від часу він торкався меча, мовби хотів пересвідчитися, чи є він при боці. Роллі Ходикачка штовхався жердиною з лівого краю, Яндрі — з правого. Ізілья тримала стерно.

— Не подобається мені тут, — пробурмотів Хальдон Півмаестер.

— Налякалися ріденького туману? — глузливо запитав Тиріон, хоча по правді, туман був зовсім не ріденький.

На носі «Соромливої діви» стояв Молодий Гриф із третьою жердиною, якою мав відштовхуватися від небезпек, що виникали назустріч. Попереду та позаду запалили ліхтарі, але туман стояв такий, що карлик із середини човна бачив лише пляму світла у повітрі перед очима і таку саму — за спиною. На нього поклали завдання стежити за жарівницею, підтримуючи вогонь, щоб не згас.

— Це незвичайний туман, Хугоре Схиле, — наполягала Ізілья. — Він смердить химороддю, і ти б знав, якби мав носа нюхати. Тут загубилося багато подорожніх: пірати, плавучі будинки, великі річкові галери. Відтоді вони блукають загублені у цьому мороці, шукають сонця і не можуть знайти, аж доки божевілля чи голод не забере їхні життя. Тут у повітрі літають духи, що не знають спокою, а під водою ховаються приречені на муки душі людей.

— Онде одна з них, — показав Тиріон.

Праворуч від човна з темних річкових глибин здіймалася назовні долоня, за розміром здатна вхопити і розчавити їхнє суденце. Над поверхнею витикалися лише кінчики двох пальців, та коли «Соромлива діва» пропливала повз, Тиріон побачив решту руки під мінливим водяним покровом, а глибше — бліде обличчя, обернуте догори. Хоча голос його лунав легковажно, на душі лежав тягар. Місця тут були недобрі, смерділи відчаєм та смертю. «Ізілья має рацію. Туман тут якийсь неприродний.» У тутешній воді зростало щось гидке і зле, труячи навколишнє повітря. «Не диво, що кам’яні люди божеволіють, живучи у цих краях.»

— Не треба жартувати, — застерегла Ізілья. — Шепітливі мертві ненавидять усе тепле та рухоме. Вони завжди шукають собі нових проклятих душ.

— Навряд чи вони мають саван, щоб пасував до такої крихітки, як я.

Карлик поворушив жарини коцюбою.

— Кам’яними людьми рухає не так ненависть, як голод. — Голос Хальдона Півмаестра лунав глухо — з-під накрученого на рота й носа жовтого шалика. — У цьому тумані не росте ніщо таке, що б здорова людина зважилася покласти до рота. Тричі на рік тріархи Волантису надсилають угору річкою галеру харчів. Але кораблі милосердя часто спізнюються, а деякі привозять більше ротів, ніж їжі для них.

Молодий Гриф мовив:

— Але ж у річці має бути риба.

— Я б не їла жодної рибки, узятої в цих водах, — відповіла Ізілья. — Нізащо б не їла.

— Добре було б і не дихати в цьому тумані, — додав Хальдон. — Нас оточує Гаринове Прокляття.

«Єдиний спосіб не дихати цим туманом — не дихати взагалі.»

— Гаринове Прокляття — це всього лише сіра лускачка, — зауважив Тиріон.

Прокляття часто нападало на дітей — над усе у вогких та холодних місцях. Заражена плоть твердішала, кам’яніла і лупилася тріщинами. Щоправда, Тиріон читав, що розвиток хвороби затримували кислі лимони, гірчичні припарки та гарячі купелі (так казали маестри) або піст, жертвоприношення і молитва (так твердили септони). Хвороба могла і минути, лишаючи юних жертв спотвореними, але живими. Маестри та септони погоджувалися, що діти, відмічені сірою лускачкою, вже не могли захворіти рідкіснішим, смертельним різновидом хвороби — як і її жахливою швидкою родичкою, сірою чумою.

— Кажуть, що винуватити слід вогкість, — додав він. — Погані випари у повітрі. Прокляття тут ні до чого.

— Загарбники теж не вірили, Хугоре Схиле, — мовила Ізілья. — Люди з Волантису та Валірії підвісили Гарина у золотій клітці й кепкували з нього, поки він закликав до своєї Матері знищити їх. Але вночі води піднялися і потопили усіх, і від того дня вони не знають спокою. Вони лежать там, під водою — ті, хто колись владарював над вогнем. Їхній холодний подих здіймається з мороку глибин і утворює цей туман, а плоть стала кам’яною, як їхні серця.

Пеньок Тиріонового носа люто засвербів, і він його почухав. «Може, стара має рацію. Місце тут справді поганюче. Почуваюся так, наче знову дивлюся на смерть батька в нужнику.» Напевне, і він би з’їхав з глузду, якби мусив решту днів