Танок з драконами - Джордж Мартін

— Він тебе не зачепить, — мовив Джон, але хлопчик сахнувся від його голосу, а лютововк, побачивши раптовий рух, вишкірив зуби.

— Ні! — скрикнув Джон. — Привиде, не чіпай! Геть!

Вовк — купа мовчазного хутра на чотирьох лапах — неквапно повернувся до своєї бичачої кістки.

Деван мав обличчя біліше за Привидове хутро, ще й упрів з переляку.

— П-пане воєводо… їхня милість наказують вам з’явитися…

Малий був одягнений у баратеонівське золото й чернядь, а над власним серцем мав нашите на одяг палаюче серце королевиних людей.

— Тобто прохають, — виправив Скорботний Ед. — «Їхня милість король прохають пана князя-воєводу вшанувати їх своєю присутністю.» Я б висловився так.

— Та облиш, Еде. — Джон не мав гумору для сварок через дрібниці.

— Повернулися пан Річард і пан Юстин, — повідомив Деван. — То ви прийдете, пане воєводо?

«Непотойбічні розвідники.» Масей та Горп поїхали на південь, не на північ. Хай що вони там дізналися — Нічної Варти це не стосувалося. Але Джон усе одно хотів знати.

— Якщо ласка їхньої милості.

Він рушив за юним зброєносцем через двір. Привид трусив за ними, доки Джон не відказав:

— Ні! Стій!

Та замість стояти лютововк утік геть.

У Король-Башті Джона позбавили зброї і лише тоді пустили в королівську присутність. У світлиці стояла задуха і купчилося повно людей. Станіс зі своїм панством розглядав мапу півночі; серед його оточення були «непотойбічні розвідники», а також Сігорн — новий магнар теннів, убраний в шкіряного кубрака з нашитою спижевою лускою. Торохкало сидів і чухав під обручем кайданів на зап’ястку потрісканим жовтим нігтем. Його запалі щоки та мляве підборіддя вкривала брунатна стерня, навколо очей висіли пасма брудного волосся.

— Осьде він! — мовив дичак, уздрівши Джона. — Хоробрий хлопчина, що вбив Манса Розбишаку беззбройним, зв’язаним та у клітці. — Великий, обрізаний на чотири кути коштовний камінь, що прикрашав його залізний обруч, замерехтів червоним. — Подобається мій рубін, Сніговію? Це знак приязні від пані Червонястої.

Джон не вшанував його увагою, натомість став на коліно.

— Ваша милосте! — оголосив зброєносець Деван. — Я привів воєводу Сніговія.

— Бачу. Вітаю, князю-воєводо. Здається, ви знайомі з моїми лицарями та старшиною.

— Маю таку честь.

Джон подбав про те, щоб дізнатися усе можливе про людей, які оточували короля. «Королевині люди — всі до одного.» Джонові вкинулося у око, що король, як на диво, не мав коло себе вірних власне йому людей. Та дивуйся чи не дивуйся, а що є, те є. Якщо вірити балачкам, чутим Джоном, люди короля викликали його гнів ще на Дракон-Камені.

— Прошу частуватися вином. Або водою з лимоном.

— Дякую, не треба.

— Як забажаєте. Маю для вас подарунок, воєводо Сніговію. — Король махнув рукою на Торохкала. — Ось його.

Пані Мелісандра посміхнулася.

— Ви казали, Снігу-воєводо, що вам бракує людей. А наш Князь-над-Кістками… хай яка є, та все ж людина.

Джонові серце упало кудись униз.

— Ваша милосте, цій людині довіряти не можна! Якщо я триматиму його тут, урешті-решт хтось перетне йому горлянку. А якщо пошлю на розвідку, то він утече назад до дичаків.

— Я не втечу. Годі з мене тих клятих йолопів. — Торохкало постукав по рубінові на зап’ястку. — Запитай свою червону відьму, байстрюче, коли не віриш.

Мелісандра тихо щось проказала невідомою мовою. Рубін у неї на шиї повільно заблимав, і Джон побачив, як йому в лад спалахнув і потемнів менший камінь на Торохкаловому зап’ястку.

— Поки він носить цей камінь, то прив’язаний до мене кров’ю і душею, — мовила червона жриця. — Сей чоловік служитиме вам вірою і правдою. Вогонь не бреше, Снігу-воєводо.

«Може, вогонь і не бреше, — подумав Джон, — а ти — ще й як.»

— Я виїду для тебе на розвідку, байстрюче! — оголосив Торохкало. — Дам тобі мудру пораду, заспіваю гарної пісеньки… що скажеш, те і зроблю. Навіть битимуся за тебе. Лишень не проси вдягати ваші чорні лахи.

«Ти не вартий чорного строю» — подумав Джон, та притримав язика. Сваритися перед королем зараз не личило.

Станіс звернувся до Джона:

— Воєводо Сніговію, розкажіть мені про Морза Умбера.

«Нічна Варта не лізе у панські чвари» — подумав Джон, але інший голос усередині зауважив: «Слово не меч, язика не вріже».

— Він старший з Великоджонових дядьків. Має прізвисько Ґавин Харч. Колись після битви ґава подумала, що він мертвий, і видзьобала йому око, а він ухопив її в кулак і відкусив голову. Замолоду Морз був грізний воїн. Сини його загинули на Тризубі, дружина померла з пологів. Єдину доньку забрали дичаки зо тридцять років тому.

— То ось чому він жадає голови! — мовив Гарвуд Зруб.

— А чи можна довіряти цьому Морзові? — запитав Станіс.

«Невже Морз Умбер зігнув коліна перед королем?»

— Вашій милості слід почути його присягу перед серце-деревом.

Годрі Велетнева Смерть гучно зареготав.

— Я й забув, що ви, північани, вклоняєтеся деревам!

— Який це бог, що дозволяє собаці себе обісцяти? — запитав Паринів посіпака Клейтон Саж.

Джон вирішив не принижуватися до відповіді.

— Ваша милосте, чи можна спитати? Умбери стали за вашу справу?

— Половина з них, і лише за тієї умови, що я пристану на ціну цього Ґавиного Харчу, — роздратовано буркнув Станіс. — Він хоче собі череп Манса Розбишаки, щоб зробити з нього кухоль для питва, і пробачення для свого брата, що поїхав на південь воювати за Болтона. Того, якого звати Хвойдоріз.

Пана Годрі розважило і це прізвисько теж.

— Ти ба, які в них тут на півночі імена! А цей що: відрізав голову якійсь хвойді?

Джон окинув його холодним поглядом.

— Майже так. Хвойді, яка намагалася пограбувати його років п’ятдесят тому в Старограді.

Як не дивно, старий Гиней Умбер колись вважав свого наймолодшого сина вдатним до ремесла маестра. Морз вихвалявся своєю пригодою з ґавою за кожним столом, але про Готерову переповідали потай і пошепки… найімовірніше тому, що випатрана ним хвойда виявилася чоловічої статі.

— А чи став за Болтона ще хтось із панства?

Червона жриця ковзнула ближче до короля.

— Я бачила містечко з дерев’яними стінами та вимощеними деревом вулицями, повними людей. Прапори майоріли над його мурами: лось, бойова сокира, три сосни, схрещені під короною топірці, кінська