Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко

Смерч застогнав і висмикнув спогад з її голови. Пожбурив його в одну з чорних променистих зірок у стелі.

Вона зійшла на круглий подіум, де височіло велетенське крісло з різьбленою спинкою. Ступала повільно і велично, аби не впустити корону — чорний вихор.

— Наново народжена мати!!

ВОНА скинула руки.

Світло згасло; крізь розбите склепіння зазирав місяць. Десь далеко вдарив дзвін.

— Наново народжена!!

— До мене, діти мої. До мене.

Руда дівчинка нічого не казала — але смерч почав роздуватись, зі стовпа перетворився на конус, з конуса — на кулю; шалене обертання зірвало зі своїх місць усе, що так вірило у власну сталість.

Все, що дотепер вважалося вартісним; серед уламків літали, перекидалися і реготали ЇЇ діти — ВОНА власноруч розмішувала це вариво. Смерч розростався, зривав покриття зі стін, виривав блоки — і, нарешті, вичавив залишки скляної стелі та виплюнув усе це в обличчя місяцю. Місяць злякано відсахнувся і потьмянів од диму.

Крісло, на бильце якого спиралася Івга, не втратило навіть сухої пелюстки ружі, що лежала на сидінні. Не згубило ні порошинки; як і одяг дівчини. Вона відчувала свіжий запах ночі, крізь голі ребра стін бачила коней — круговерть підхоплювала їх, проносила над землею й опускала знову — вони зводилися на ноги та, мов заведені, продовжували рух…

Над головою її не лишилося мотлоху. Діти ЇЇ, щасливі, з розвіяними сукнями та волоссям, тягнули до неї руки, наближаючись довгою, солодкою дорогою-спіраллю.

Тоді ВОНА сіла і виструнчилась, не торкаючись спинки напруженою спиною. Заплющила очі й побачила долю, яка чекала на цей світ.

Найкращий зі світів. Царство вічного руху, конус безмежного виру, цар-СМЕРч…

Цар-СМЕРть.

ВОНА щасливо засміялася, і сміх її підхопили тисячі голосів.

Тиск Тієї, що попереду, забивав йому дихання і паралізував сили. «Граф» тягнувся дорогою зі швидкістю дитячого ровера; Великий Інквізитор Віжни зціплював зуби, методично інвентаризуючи всі свої, не вичерпані до цієї миті сили.

Що ти, Клаве, — злякалася Дюнка. Тебе не вистачить, ти й хвилини не протримаєшся…

Протримаюсь… Може, й три, а не одну.

Ні! Атрик Оль жив не заради того, щоб його спалили — задля того, аби зупинити матку. Заради цього тобі не потрібно так страшно, так безглуздо помирати…

Так… Так, так, так!

Клавдій з усієї сили вдарив долонею по керму. «Ґраф» заволав огидним низьким голосом; сигнал розлігся по околиці, і коли тут лишився ще хто з живих — він здригнувся у впевненості, що кінець світу вже настав…

Що з тобою, Клаве?

Вибач, Дюно. Я не знаю.

Навіщо це тобі?!

А навіщо я сидів на могилі, ховаючи обличчя у зів’ялих вінках. Навіщо все…

Клаве… Ти… ніколи не був самогубцем… у кого найсильніше бажання завжди було — вижити? Розв’язка трагедії не потребує твоєї присутности.

Але щось інше… Яке потребує…

Що? Що…

На панелі нагального виклику спалахнув червоний вогник. Клавдій навіть очі протер — ні, не мариться.

— Смерть погані, — посміхнувся він у слухавку. — Слухаю.

Коротке мовчання.

— Клавдію…

Він не впізнав голосу. Надто далекий, надто багато перешкод…

— Клавдію, це я, Федора… Ми знаємо… Герцоґ залишив тобі… Клаве, наказуй. Скоріше.

— Де ти?

— В Альтиці… Густина відьом на одиницю населення різко впала, вони збираються там, під Віжною, критична маса…

— Діти з тобою?

— Так… Де ти, Клаве? Наказуй, гелікоптер забере тебе, де ти…

Знову гел…

Він на мить стулив повіки. Йому ніколи не вдавалося визначити почуття, яке ця жінка… І чи це взагалі — почуття.

Надто глухо.

— Координати, Клаве, скажи…

Недалеко від м. Вейна, що насправді — село селом. Мабуть, це логічно — починати на порожньому місці. ПорожНЯВУ на порожНИНІ.

— Клаве, швидше!! Буде пізно…

— Помовч.

І навіщо йому, дорослому, серйозному чоловіку, уява такої сили? Він бачить, як виростає з землі ядерний гриб — бачить його з віконця гелікоптера, і зі схованки, і без жодного захисту, сам на сам… розпад проти розпаду.

Дмухнув вітер. Іще. Ще. Наліг на «ґраф», наче намагається здути його з дороги, відступив. Ущух.

— Я не можу прийняти твоєї пропозиції, Федоро. Але — дякую.

— Клавдію! Клавдію, де ти?! Кла…

Він відкрив панель і акуратно висмикнув дротик з блока живлення. Червоний вогник згас, слухавка вмерла.

Шалапутка на помелі дивилася на нього з веселим співчуттям; до призначеного удару лишалося двадцять хвилин, коли раптом машину розвернуло поперек дороги. Бокові вікна вилетіли, Клавдій ледве встиг пригнутись. Зіщулився на дні автомобіля, захищаючи своїм тілом коробочку з кнопкою; Дух Матки доходив до Повні. Зорі зникли, зникло все, навіть виблиск пожеж; машина, мов у цирку, здійнялася на задні колеса, гепнулася на всі чотири, позбуваючися решток скла і веселої шалапутки.

Тиша.

Ніч пахла грозою. Свіжо, навіть приємно — якби не отруювала її присутність ВІДЬМИ. У двох кроках од «Графа» лежав рояль. Ну й концерт, — усміхнувся Клавдій і невпевнено натиснув на зчеплення.

Авто ще жило. Скорилось — і рушило, оминаючи різноманітний фантасмагоричний мотлох; камери потроху випускали повітря, машина робилася некерованою, але, наче жива істота,